Геннадій Петрович знітився:
Та власне
І гадаєш, нікому не відомо тут про твої щотижневі пятничні вилазки в «Коктейль-хол»? Нічого не кажи. Читай далі, наказав начальник.
«До розгрому фашистських агресорів Ватикан був звязаний тісними узами дружби з Гітлером і Муссоліні Папа відверто назвав Муссоліні «посланцем провидіння», а кривавого палача іспанського народу Франко «улюбленим сином» католицької церкви. Тепер, коли центр світової реакції перемістився в Сполучені Штати, «святий отець» запалився палкою любовю до заокеанських імперіалістів новозявлених претендентів на світове панування».
Геннадій Петрович запалився гарним настроєм шефа і собі розплився в посмішці:
Чудово. Одного не розумію, чого така гостра стаття вийшла в ужгородській «Закарпатській правді», а не газеті союзного масштабу?
Ет, Гено знову хитро заусміхався начальник. По-перше, занадто популістська статейка. Ну от звідки, скажи мені, громадянин Москвін журналіст, знає, як папа Пій ХІІ називав Муссоліні і що саме він писав президенту Трумену в особистому листуванні? А він же цитати наводить По-друге, нам було важливо, аби цей матеріал побачили на Заході. А саме цю газету дуже полюбляють емігранти. Її читають в США, Канаді і навіть Бельгії. Те, що треба! Ну і потім Ти в курсі, що Ужгород наразі має беззаперечне значення для держбезпеки? Це ж прикордонне місто. Велике, якби й не дуже не те що радянізоване, а навіть українізоване Там ще роботи непочатий край
А ми тут при чому?
Я то ні А ось ти скоро туди поїдеш. І Максим Ігорович ще більше розплився в хитрій, якийсь недобрій посмішці. Підемо, Гена, покумекаємо.
Розділ четвертий
Деформація свідомості
Максим Ігорович знову був оригінальним і цього разу для приватної розмови запропонував зустрітись в підземеллях міністерства, де розташовувалась внутрішня тюрма.
Геннадій Петрович перетнув внутрішнє подвіря і протягнув вахтеру слідчого корпусу червону сапянову книжечку посвідчення. Старшина чомусь вишкірився в неприродній посмішці, ніби знаючи щось таке, чого не знав майор, і почав шукати його прізвище в списку допущених у ВТ20. Ймовірно, знайшов. Потім інший сержант, з «коридорних» себто тих співробітників, що конвоюють вязнів і наглядають за ними і, задля безшумності, носять войлочні капці, провів Геннадія Петровича всередину. Треба сказати, то було перше для нього відвідання внутрішньої тюрми. Абсолютно не всі співробітники міністерства там бували. ВТ відрізнялась від інших тюрем. Пристойна їжа, особливі увязнені. Ті, котрі ще були потрібні системі і з котрими ще треба церемонитись. Церемонія ця іноді переходила межі, котрі, гадаючи, що вигадують, змальовують сценаристи блокбастерів21. Прогулянки поза міністерством, їжа з сусіднього ресторану, відвідання театру Але про все по порядку.
Тривало довге, вологе літо з дощами, що били перехожих по обличчю холодними ляпасами. І лише примарність обіцянки, що все в природі циклічно і колись трапиться і тепле, погоже літо, нагадувала Геннадію Петровичу про трьохрічної давнини розмови посеред Дніпра з начальником. Геннадій Петрович довгими вечорами із сумом ті розмови пригадував. Буяючу зелень, водія, що відхекувався на березі Дніпра після того, як його зіштовхнув з байдарки полковник Максим Ігорович і тривалий інструктаж про те, що йому слід робити на операції з іноземним писакою Стейнбеком, а що ні. Після цього приватних розмов з начальником він не мав, хоча Максима Ігоровича за ці три роки, що пройшли з тих пір, підвищили до генерал-майора і чомусь майору здавалося, принаймні він в це вірив, що того підвищили за оборудку з американцем і незабаром підвищать і його прямого виконавця. Ніби почувши ці думки, начальник запитав:
Памятаєш Стейнбека?
Так, ну звісно! Геннадій Петрович хотів було сказати: «кожного дня згадую цю чудернацьку оборудку і ваш інструктаж на байдарці посеред річки, аби нас ніхто не підслухав. Як таке забути?». Однак лише коротко додав: Я ще з ним плавав по Дніпру.
Генерал-майор кивнув.
Так ось. Ми його не розробляли. Тобі та іншим виконавцям я казав, що в мене наказ нерозголошення. А замміністру що в мене таємний наказ. А сам собі що то справа честі, якщо вже ніхто не докумекав, хто такий той писака жалюгідний нишпорка. А насправді то була моя ініціатива перевірити цього американського туриста. І ніякого замовника, окрім моєї совісті, не було.