Кожен із нас тільки половина, і йдеться про правильне доповнення одне одного й досягнення цілісності на кшталт вищої, вічної й досконалої природи. Тільки за умови, що чоловік і жінка хочуть зєднатися, щоб розкрити між собою досконалість, тільки тоді вони цю досконалість створюють.
Другий день у Вероні
Марічка не працювала жодного дня відтоді, як одружилася. Проте вона не сиділа, скніючи у своєму пентхаусі, начиненому дорогою технікою «Мілє» і каррарським мармуром. Не відвідувала хелен марлени з нудьги й навіть не ходила в «Царський»[9] як на роботу.
Марічка писала картини. Вже давно. Власне з того часу, як одружилася й постало питання що робити. Вона ні на мить не сумнівалася, що треба й далі писати, і вона стане відомою художницею. Бо задля здобуття визнання у її країні треба було, аби тебе хтось розкрутив[10]. Ти міг бути хоч у сто разів талановитішим за Матіса, однак тільки за умови великих грошей про тебе почують люди. А Марічка одружилася з чоловіком, який точно міг їй допомогти у цьому. І тут постала дилема: чи вона була справді талановитою, чи стала відомою завдяки численним виставкам, організованим за власний кошт, і згадкам у СМІ, які оплатив її чоловік?
Одне вона знала напевно: вона б не змогла жити без своїх картин. Це йшло зсередини її, і коли її просили описати сам процес, або де вона шукає натхнення, перед її очима завжди поставав чорнозем, перемолотий тракторними гусенями, масний, схожий на нафту з надр землі. Вона, їй Богу, не знала чому. Бо земля це мати? Бо земля це вона, і такі самі, як вона українки? Та ба Ширше. Бо земля це жінка? Жінка, яку запліднює чоловік-дощ, імітацію чого з превеликим захватом спостерігала Марічка Богданівна під час інсталяції Марії Абрамович? Або просто тому, що якось, бувши на дачі свого батька, Марічка таки вилізла на той трактор із дядьком Костьою найманим робітником. Його гуртом наймав увесь кооператив дачників-інтелектуалів. Самі вони, звичайно, не вміли косити траву, орати землю й молотити пшеницю. Їхні руки росли з місця, яким вони писали наукові статті й докторські дисертації з голови.
Однак часи були скрутними, Радянський Союз ще бився в останній агонії, і всім його професорам, кандидатам наук, доцентам, математикам, астрофізикам, генералам, підполковникам усім звіздарям не було чого їсти. Нормально їли тільки тьоті Зіни беззмінні продавчині гастрономів і дяді Пєті завскладами, «снабженці», водо-мото-олійно-бензино-рапсо-постачальники. Обоє вони носили на бердичівській набережній пілотку з учорашньої масної від кільки газети й пили «Жигулівське», легенько відригуючи на кирпатого носика свого сина, коли той ліз із запитаннями «де, той, туалет, мамо-папо?» Обоє були вкрай щасливими й жили швидше, як амеби, або равлики: дуже виважено й стабільно. Дебілоїдно-щасливо. По графіку. Вони так само знайшли себе за часів Перебудови, набивши руку возити в «чєлночницях» навіть норкові шуби з Китаю.