Доки Аня йшла кудись уперед і згадувала маму, вона зайшла в якийсь темний бар, де на крихітних столиках стояли холодні бляшанки пива. Втомленій і виснаженій Ані дуже захотілось того пива Вона потяглася до однієї з бляшанок, взяла її й роззирнулася навсібіч, чи ніхто не накинеться на неї з криками: «Це не твоє, брудна волоцюжко!» Навкруги не було ані душі. Вона вже збиралася відкрити бляшанку, як із темряви виплила усміхнена брудолиця повія й проговорила медово: «Хєлльо». До неї потягнулись її руки. Звідусіль потягнулися руки з довгими гострими пазурами замість нігтів. Аня відчула, як чиїсь вологі соски впираються між її лопатками, і з криком вибігла геть. З темряви ночі, погані на світ.
«Хелло», здається хтось кричав їй услід і заливчасто сміявся. Вона не наважилась озирнутися.
* * *Ані вдалося дістати кілька місцевих долярів. Це було якесь диво: купуючи дешевий жетон на пором в автоматі, вона натиснула на кнопку «Решта» й отримала крім півтора долара, які мала, ще пять. Свідомість відразу її попередила, аби вона не розповідала про це нікому, бо, мовляв, тільки дівчині, що розмовляє з хмарочосами, вдається таким чином трохи заробити.
Аня пливла на поромі до материкового Гонконґу зі свого острова. Опівнічна вода океану виблискувала густою нафтою. По обидва боки порому скупчилися китайські й некитайські туристи, клацаючи своїми фотокамерами. На тому березі й на цьому розігрувалося світове дійство. Кожен із хмарочосів щось транслював: або якісь написи, або цілі мультики. На одному бігли хмаринки прозоро-блакитного кольору, на середині будівлі вони перетворювалися на небесних баранців, яких рекомендують рахувати, заплющивши очі, тим, до кого не може прийти ніяк Морфей. «В Гонконзі безсонними ночами кожен знайшов би, що робити», подумала Аня й згадала кігтястих фурій, що кричали їй навздогін «Хелло» з бара з холодним пивом.
Вона знову притулилася до якогось велетня-хмарочоса, вже по інший бік, на материку і той вкрив її своїми фібрами й сховав від усіх на всю ніч. За день вона не витратила жодного зі своїх затаєних двохсот ойрів.
* * *Уранішньої усмішки двірника вона не дочекалася, вирішивши завчасно залишити свій прихисток біля підніжжя хмарочосу. Наостанок Аня обережно обійняла будинок і торкнулася до його стіни губами. Здивований мешканець спостерігав за дівчиною з четвертого, до речі, не самого престижного для проживання, поверху, доки поливав квіти на своєму балконі[5].
По тому, як у Ані минав шок, вона починала все більше хвилюватися за Женю. Так, вона усвідомлювала, що ні про яке спільне майбутнє не може бути й мови, однак її непокоїло, чи виплутається він з усієї тієї халепи, до якої причетний, і чи зможе протистояти своїй домінантній матусі Адже це напевно вона навязала йому вкрай небезпечний спосіб заробітку Аня йшла якоюсь із вулиць, аж раптом почула голос: «Зайди!» і, роззирнувшись, побачила буддистський храм. Той ніби помахав своїми пагодами їй.
Сюди? беззвучно запитала дівчина.
Так, до мене.
А ти хто?
Я? Храм, звісно ж. Хто ж іще?
У храмі прохолода відразу звабила її й поглинула. Хотілося в ньому бути вічно й нікуди більше не йти. Залишитися тут і сидіти на холодній камяній лаві, допоки не настане час летіти додому Адже ж не можуть прогнати з храму?
В окремих невеличких кімнатках стояли вівтарі й статуї уособлення єдиного та неділимого Будди. Аня підходила до кожної з них і їй увесь час здавалося, що очі статуй стежать за нею поглядом.
Чи буду я щасливою?
А ти і є щаслива.
Але ж так складно
А ніколи не буває легко.
Перед центральною статуєю, трохи обабіч, стояла мідна чаша з блискучими боками, відполірованими людськими долонями. Аня спостерігала за мирянкою, що схилила голову в молитві, терла цю чашу й просила чогось свого. Дівчина й собі вирішила доторкнутися до неї.
Доки Аня підносила руки до чаші, вона відчула легке дрижання в повітрі, як від електричного розряду. Вона обережно доторкнулася до чаші обома долонями, і та почала пашіти й пульсувати, як живий організм. Ані перехопило подих від зачарування. «Я молю тебе, нехай із Женею все буде гаразд»
Через дорогу від храмового комплексу стояли офісні будинки. У їхніх скляних стінах також жив храм. Він жив настінним розписом сучасності віддзеркаленням. Емпатією людських сердець. І тільки сталеві каркаси скляних стін хмарочоса обмежували його. І то відносно, бо зображення повзло по стіні далі, оминаючи сталеві лінії, так само, як вода долає будь-які перепони на своєму шляху.