Ця дівчинка якось уміщала у своїй голові чималі мізки, або принаймні в неї був смак. Хоча я не хотіла вірити, що можна ось так, знічевя, накупити безліч рідкісних книг, котрі одна більше за іншу хизуються інтелектуальністю власниці.
А естетські моделі це вже формат. Мій. Принаймні мій смак мені так підказує, бо до того я спала з двома такими та ще й разом. А до того А що до того? Я трохи відволіклася, поринувши в спогади.
А до того, давши свою згоду, памятаю, дівиця з девяностих просто взяла мене за руку й кудись потягнула крізь золото вбиральні, крізь вітальню та гетсбівський натовп, крізь планети й скупчення астероїдів. До зірок. Дівицю звали Макс. Вона так лагідно тримала мене за лапку, доки показувала свою квартиру, і мені навіть здалося, трохи шаріється (чи то румяна «Шанель» за останньою модою, спокушаючи, насичено вилискували на її прекрасних монгольських вилицях?).
Нехай там як, а прокинулися ми разом і відтоді не розлучалися
Ad aspera, ad astras.
* * *Вона вийшла на берег мокрою, ніби й не плила на кораблі. Її красива сукня із цупкого синього оксамиту ледь не спадала з її плечей від важкості води, котру набрала в річці. Вона відчула, як щось шкребеться в горлі, ніби маленький восьминіг щупальцями хапається за піднебіння й намагається виповзти. Її знудило на витончене вбрання, гаптоване срібною ниткою. Блювотиння прилипло до вишитого листка кропиви, що орнаментував поділ сукні, і вона інстинктивно спробувала його струсити холодними, мов лід, долонями, як справжня охайна дівчинка. А потім втратила свідомість.
«Ліадейн, прокидайся, руже моя. Прокидайся, дитинко. Ти не можеш залишатися тут, на березі Неккару ні секунди. Ні секунди в непритомному стані, бо ти замерзнеш на смерть. А смерть це не те, що чекає на тебе в найближчому майбутньому. Має чекати»
Вона опритомніла й звелася на руки. Стала рачки, немов ті вовки, що спостерігали за нею з густого лісу й хижо вилискували очима, чекаючи, коли останні краплини життя залишать її тіло й можна буде її роздерти та зїсти. Кожен сажень давався їй з таким зусиллям, ніби вона підіймала на своїх плечах цілий шефель[33]. Вона вже втомилася від того, що просто розплющила очі. А золотий трилисник конюшини, що розгойдувався на шиї, її заколисував.
Ліадейн тяжко зітхнула. Крім хижих вилисків вовчих очей із підліска навпроти неї вона встигла помітити кров на сукні, до того ж рука нестерпно боліла. Ліадейн здогадалася, що поранилась під час трощі. Роздивилася навколо й не побачила жодної живої душі справедливості заради треба зазначити, що й мертвої також.
Навколо на піску була сила-силенна різних гілок і хмизу. Однак вона не мала кресала, щоб розпалити багаття й зігрітися. Ліадейн зітхнула ще раз і навіть не помітила, що за цими роздумами підвелася на ноги. Вона глянула в бік лісу й вогнів, що хижо виблискували, й, зціпивши зуби, пішла в самі хащі.
* * *Що ж, прийшов час відрекомендуватися. Мене звати Ліадейн. Точнісінько, як мою пра-пра-бозна-скільки-разів Ну ви зрозуміли.
У моїй родині є традиція давати дівчатам імя Ліадейн. А ще щопокоління описувати історію роду. Подекуди виходить кумедно читати попередників кожне покоління додає щось своє й кидає ту розповідь, запечатану сургучною печаткою, до пустої пляшки, перед тим випитого вина, а вже ту до скрині. Кожного разу, коли представнику з нашого роду стукає тридцятка, він дістає ту скриню, відкриває дешевий, поржавілий мідний замок (кому захочеться красти незрозумілі каракулі, важливі тільки для кількох людей спорідненої крові?), розбиває пляшку, зриває ті печатки з рукопису й читає написане. А потім протягом трьох років він має переписати історію роду й дописати себе та свою половину. Описати себе та сховати написане в пляшку, а потім у скриню.
Ви запитаєте, навіщо це робиться? А навіщо готувати олівє на Новий рік? Або напиватися на день народження? Навіщо їздити на кладовище й садити квіти на могилах рідних? Адже вони давно мертві й:
а) хочуть, аби ви просто насолоджувалися тим, що ще живі;
б) переродилися пухким рожевим дитинчам, і з їхньої памяті вже стерто, хто ви є і де їхнє попереднє тіло поховане;
в) їхній мозок помер разом із ними та їхнім смердючим тілом, що розкладається, і тільки кігті й волосся на ньому ростуть (за інерцією), абсолютно все одно, чи на поверхні цвістимуть незабудки.