У 1925 році закінчив Вищу віденську школу як спеціаліст із міжнародної торгівлі.
У Львові, вже після повернення з Відня, Ярослав зустрів Ростиславу Демчук свою майбутню дружину й матір Любомира Гузара.
Ростислава навчалася у Львові в Жіночій учительській семінарії.
18 вересня 1926 року майбутні батьки Любомира одружилися.
У 19291939 роках Ярослав Гузар працював у Земельному банку. На той час у Львові існувало всього два банки «Дністер» та «Земельний».
У 19391941-му обіймав посаду головного бухгалтера в університеті імені Івана Франка. Потім аж до відїзду зі Львова у 1944 році Ярослав Гузар працював у приватному бюро, яке завідувало роботою львівських кінотеатрів. Під час німецької окупації у місті діяло три кінотеатри. Ярослав Гузар збирав звіти щодо їхньої виручки.
Брав активну участь у культурному житті, співав у хорі «Сурма».
Переїхавши до Нью-Йорка 1949 року, разом з Леонтієм Крушельницьким заснували український хор «Думка», який дає концерти досі.
У Нью-Йорку Ярославу Гузару не довелося перебирати роботами. Родина приїхала за океан без жодних засобів для існування. Тому він одразу взявся за першу ліпшу працю. Спершу працював прибиральником у готелях. Потім три роки вів бухгалтерію однієї музичної фірми.
А згодом, і аж до пенсії, Ярослав Гузар був менеджером Народного українського дому. Також касиром Союзу хорів Америки. Засновував і допомагав українським кредитним спілкам налагоджувати економічну діяльність.
Загалом мав добру репутацію фахівця у своїй сфері.
Помер Ярослав Гузар раптово 2 грудня 1963 року на 66-му році життя в Детройті, де гостював у родині своєї дочки Марти.
Марія Рипан, мисткиня, племінниця Любомира Гузара згодом загадувала: «Він був дуже веселої вдачі. Дуже любив людей. Весь час жартував. Мабуть, і вуйко Любко теж перейняв від нього цю манеру жартувати».
Ростислава Гузар (Демчук) народилася 8 травня 1905 року в селі Кальному Зборівського району на Тернопільщині. Тут ходила до школи. Її батько, Лука Демчук, теж був священиком. Мати Ростислави, Олена Билинкевич, так само походила з династії священиків. Остання парафія, де служив батько Олени Билинкевич, була в селі Рукомиші на Тернопіллі. Церква Святого Онуфрія в Рукомиші діє й сьогодні.
Про гарну вдачу й доброту священика Луки Демчука в Кальному люди згадують досі. Він не тільки допомагав парафіянам матеріально, а й займався освітою молоді. Учив дітей співати. Та йому так і не судилося здійснити багато планів, оскільки помер у молодому віці.
«Добре виховання, розповідає Марія Рипан, молитва, освіта і все українське завжди було на першому місці в нашій родині».
Хоча на той час жінки не часто здобували освіту, Ростислава Гузар закінчила Жіночу вчительську семінарію у Львові. Після навчання повернулася в Кальне, де вийшла заміж за Ярослава Гузара у 1926 році. Після одруження пара короткий час мешкала в Галичі. Пізніше переїхала до Львова. Ростислава майже все своє життя присвятила своєму чоловікові та вихованню Марти й Любомира.
По прибуттю до Нью-Йорка Ростислава з дочкою працювали на фабриці капелюшків, шили та декорували їх. Усі працівники фабрики мусили ходити у фабричних головних уборах, навіть поза роботою Останнє місце праці Ростислави кафетерій на Манхеттені в одному з банків. Кажуть, вона готувала дуже добру каву й гарно прикрашала торти та тістечка.
Коли у Детройті неочікувано помер Ярослав Гузар, дружина була поруч з чоловіком. Вона так болісно сприйняла його смерть, що більше ніколи не повернулася до Нью-Йорка. Навіть по свої речі не поїхала. Решту життя прожила в Детройті поруч із сімєю доньки, де й померла 23 серпня 1992 року.
Ростислава була мякої і доброї вдачі. З листів до сина видно, якими теплими були їхні стосунки. Вона завжди називала його «Любоньку, Любку». А він її «дорога мамусю».
Ростислава завжди просила Любомира помолитися за себе, за Марту та інших численних родичів і завжди надсилала пожертву за свої прохання
Любомир Гузар мав теплі стосунки із сестрою Мартою до кінця її днів.
«Оскільки батьки приходили додому пізно і дуже виснаженими, то моя сестра взяла опіку наді мною. Я був хворобливою дитиною і часто залишався вдома через те, що погано почувався. Отже, вона опікувалася мною. Вона завжди це робила. Коли моя мати померла, мені було вже 60 років. І коли мені треба було тоді комусь представляти мою старшу сестру, я казав: Це моя сестра, вона виконує всі обовязки моєї матері».