Я знизав плечами.
Аніскільки! Прошу врахувати, що я сам наполовину русин, хоч вважаю себе австрійцем. От тільки
Що?
Якщо виявиться, що до замаху на цісаря причетні його співвітчизники, чи не стане це на заваді чесному розслідуванню?
Заспокойся! Для пана Людковича насамперед важлива справа, а вже потім кровні звязки.
Тоді я хотів би з ним зустрітися! вирішив я.
Немає нічого неможливого! Сьогодні ввечері у театрі Скарбека[6] ставлять «Ілюзію життя». Ця драма користується успіхом ще від часу премєри. Хочу відзначити, що тут ставлять недурні вистави.
Дякую за запрошення, ваша імператорська величносте, але боюся, що сьогодні я неспроможний оцінити навіть найвишуканіший виступ. Надто стомився у дорозі.
Розумію, з готовністю відказав Карл Людвіг. Тоді запрошую на завтра. Йтиме не «Ілюзія», лише «Шлюби панські», але і там закручена інтрига. До речі, актриси у театрі нічогенькі!
І хитро подивився на мене. Мене це розсмішило. Я підвівся.
Здаюсь, ваша величносте! Дозвольте відкланятися, щоб встигнути привести себе до ладу.
Ми домовилися, що ерцгерцог заїде за мною о сьомій, а перед тим домовиться з поки що незнайомим мені офіцером кримінальної поліції.
Коли я виходив з будинку на вулиці Нижні Вали, Конрад уже чекав на мене.
IV
Ерцгерцог Карл Людвіг виконав свою обіцянку, і вже о сьомій годині управитель Яблонський благоговійно повідомив мене про те, що біля воріт стоїть карета з гербом Габсбургів. Про себе усміхнувшись, я мовчки підійшов до екіпажу. Дверцята переді мною відчинив сам управитель. Певно, не бажав довірити таку велику місію комусь іншому.
У салоні я побачив ерцгерцога Австрійського і ще одну людину. Карл Людвіг був у знайомому мені іще з Відня білому кітелі, на якому особливо виділялась червоно-сіра стрічка ордену Леопольда. Довершувала картину зірка ордена. Звичайно, я не міг не відзначити елегантність ерцгерцога, хоч бачив його у подібному образі не вперше, про що й не забарився повідомити його. Мене більше зацікавив супутник ерцгерцога. Він був старший від мене, але не настільки, щоб це так кидалося у вічі. Я дав би йому років тридцять три тридцять пять. Найперше, що одразу зауважив я, були важка квадратна щелепа і дещо великий з горбинкою ніс. На відміну від мене, а тим більше від Карла Людвіга, незнайомець мав засмагле обличчя, причому я одразу зробив висновок, що «світла бронза» у нього не через відпочинок на якомусь південному курорті, а результат постійного перебування на сонці тут, у Лембергу. Тим не менше, я якось одразу проникся симпатією до незнайомця.
Дозвольте представити вас! вирішив порушити мовчанку ерцгерцог. Це Теофіл Людкович, людина, про яку я тобі говорив. Максиміліан Рутецький, особистий посланець мого брата.
Людкович кивнув головою на знак привітання. Мені не залишалося нічого іншого, як повторити його жест.
Вам доведеться деякий час працювати разом, але сьогодні я забороняю говорити про справи і пропоную повністю присвятити себе прекрасному, говорив Карл Людвіг. Серед усіх муз я віддаю перевагу Мельпомені.
«А також танцям!» подумалося мені. Я не знав, чи древні греки присвятили танцям окрему музу, але у цьому ерцгерцог був бог. Навіть до Відня доходили чутки про бали, котрі він влаштовував у своїй літній резиденції тут, у Лембергу. Ерцгерцог здобув славу чудового і витривалого танцюриста, не покидав бали до їхнього завершення, а це зазвичай тривало до самого світанку. Дами не могли нахвалитися увагою, що її приділяв намісник Галіції і Лодомерії. На відміну від свого брата, цісаря Франца Йосифа, який захоплювався географічними відкриттями, Карл Людвіг віддавав перевагу мистецтву і був домосідом. Навіть дворічне перебування у Лембергу йшло усупереч його бажанню проводити час десь в Інсбруку, але як брат цісаря і його підданий він подав іншим приклад смиренності й беззаперечно скорився його волі.
На місто опустилася приємна вечірня прохолода: відступила денна задуха, яка зазвичай буває після того, коли сонце випарує усю накопичена землею вологу; небо над містом набуло якогось зловісного темно-синього відтінку. Напевне, вночі знову випаде дощ. Побачивши моє здивування, ерцгерцог мовив:
Звикай, Максиміліане! Це погода Лемберга! Якщо ти протягом одного дня не змокнеш і, поки поспішатимеш додому, не висохнеш вважай, у Лембергу ти не був. Хіба я не правий, пане Людкович?