Мій государю, несподівано подав голос Одоєвський, який весь цей час мовчав і лише уважно слухав інших. Вислухай вірного холопа твого. Коли я за твоєю ласкою вирушив з тобою в похід під Смоленськ, то уважно спостерігав за козаками. Прості люто ненавидять ляхів, але їхня старшина прагне бути панами, як і польська шляхта. І старшина розуміє, що це буде можливим лише тоді, коли вони матимуть свого сильного гетьмана. Тож найперше, що треба зробити, це замінити Виговського такою людиною, яка буде тобі коритися. Ромодановський та Шереметєв учинили дурість, силою схиляючи черкасів до покори. Але якщо Виговський має шану серед більшості козаків, то на сьогодні варто забути всі його зради та вибачити йому. І варто укласти з ним нові статті, у яких врахувати всі його побажання. На безвихідь можна погодитися вивести навіть ті залоги, які вже стоять у Малій Русі. Загалом зробити все, щоб замиритися з Військом і не допустити його відходу з-під твоєї високої руки до Польщі. А після цього знищити Річ Посполиту руками самих козаків. Якщо вона паде, то козакам більше ніде буде шукати собі союзників. Ти уклав мир зі Швецією, і Карл Ґустав двічі подумає, перш ніж пристати на пропозицію Мухамеда Гірея про союз проти тебе. А коли твоя держава зміцниться, то тоді ти зможеш остаточно підкорити собі Малу Русь, бо в тебе не буде суперників. Тож дай таємний наказ Трубецькому, де опиши все, що я насмів порадити тобі. Але це за умови, що Виговського люблять у Війську! Але якщо його ненавидять, то Трубецькой повинен дати козакам такого гетьмана, який їм до смаку. І вже в цьому випадку ти, государю, можеш в обмін на булаву вимагати від нового гетьмана все, чого твоя душа забажає[20].
Вислухавши Одоєвського, Олексій задоволено осміхнувся, бо порада була вельми слушною. «А він голова! Ну не даремно ж він упорався зі створенням Соборного уложення, яке зміцнило мою владу[21]!» подумав цар.
Бог подарував тобі гострий і великий розум, Микито Івановичу, мовив Олексій, бо ти дав мені мудру пораду. І Господь благословив і передав мені, государеві, правити та судити по правді люди своя на сході й заході, на півдні й півночі. Тож я зроблю все, щоб повернути собі Малу Русь, цю відторгнуту гілку від моєї держави, бо така воля Творця.
Мій государю, не повинно бути межі твоїй владі та величі, бо твої влада та велич від Бога. Але вияви твоєї справедливої влади завжди змякшуються твоїми побожною лагідністю та глибоким смиренням. Тож хто, як не ти, може мудро правити черкасами! улесливо мовив Одоєвський, що ще більше сподобалося цареві. Він знав, що Олексій вважає себе побожним людинолюбцем. Проте підмітив, що цар бажає іншим добра лише тому, що його злить, коли люди своїм горем і скаргами руйнують його тихі особисті радості. І Одоєвський розумів, що це не по-християнськи. Адже істинний християнин не повинен гребувати розділити скорботу ближнього свого. Проте чхати хотів на ці тонкощі: головне вислужитися, щоб зміцнити власне становище.
Задоволений Олексій відпустив усіх, окрім Алмаза. Дякові він надиктував два накази для Трубецького. Перший, офіційний, наказував воєводі скликати раду в Переяславі, де вичитати перед козацтвом «усі злохитрі наміри Івашки Виговського з метою передати Україну в неволю ярма латинського». Змістити його та обрати нового гетьмана, який мав би погодитися на воєводські залоги, реєстр у десять тисяч козаків та збір податків у царську казну. А ще приїхати до Олексія на поклін і особисто перед ним скласти присягу. І відмовитися від претензій на землі в Литві та не мати жодних зносин із сусідніми державами!
А другий, таємний наказ був складений точнісінько так, як радив Одоєвський.
«Колись я був боязкий і нерішучий. Не знав, як і правити. Але тепер я став сильним і впевненим: Бог зробив і зробить усе, щоб зміцнити мою владу, бо я помазаник Його», задоволено думав Олексій. Він не розумів, що він лише людина, яку Господь тільки з Йому одному відомих міркувань поставив на чолі народу, рабського та темного, а водночас заздрісного, пожадливого й ненависного до всіх тих, хто живе краще від нього.
Олексій Микитович Трубецькой отримав обидва накази в Севську, де був призначений збір його війська, і міцно замислився, бо обидва накази були складні для виконання. Йому краще, ніж у Москві, була відома ситуація в Україні, що складалася не на користь Московії. Самозванець Безпалий скаржився на Гуляницького, козаки якого постійними наїздами не давали йому спокою. А в Ромнах, його ставці, почалися ремствування через грабунки та огидне поводження москальської залоги, яка там стояла. І виникла загроза, що Ромни стануть на бік Виговського. До того ж козаки Гуляницького разом з татарами пустошили околиці прикордонних московських міст Недригайлова, Хоружівки, Тернів, Сум. А брехливі пропагандистські грамоти Шереметєва, у яких той закликав українців повстати проти Виговського, переконливо діяли лише на голоту Полтавщини та Миргородщини. А сам гетьман з козацьким і татарським військами йшов до кордонів України, що красномовно свідчило: навряд чи Виговський погодиться миритися з царем навіть за умови задоволення його вимог. «Великої війни не уникнути, бо хохлів треба душити лише силою. Добре, що цар дозволив мені діяти на власний розсуд, і поможи мені Бог вгамувати цих холопів зброєю», міркував князь. І в усі міста, які ще були на боці царя, розсилав порох, кулі та військові загони для посилення тамтешніх гарнізонів.