Юрій не встиг нічого відповісти, бо у двері постукали. Увійшов джура й повідомив, що від великого коронного гетьмана Польщі прибуло військо під командуванням коронного обозного Андрія Потоцького. Іван гірко всміхнувся, згадавши 1648 рік і битву під Корсунем, яку батько Потоцького ганебно програв, а сам Андрій улітку в Барі потрапив у полон до полковника Кривоноса. А тепер Потоцький прийшов допомагати Війську Запорозькому!
Але побачивши цю «підмогу», Іван досадливо скривився, бо прибуло майже чотири тисячі польських жовнірів, а це занадто мало. «Господи, вперті ляхи! Якби вони мене послухали та замирилися зі Швецією, то я б зараз не мучився!» подумав Іван, бо це все військо, що могла виділити польська корона в умовах продовження війни зі Швецією. Якби ж то Виговський знав, що самі поляки розраховували отримати від нього військо для війни зі Швецією чи Московією, то, мабуть, посатанів би. Але, на щастя, Іван цього не відав, тому приязно зустрів Потоцького.
Згодом польське військо перебралося на Задніпровя[10] й розташувалося на схід від Києва, щоб якомога щільніше оточити Шереметєва.
Утім, лише на допомогу сусідів Іван не розраховував і порівняно з минулим роком рішуче намагався зміцнити свою владу всіма засобами. Він відправив на Волинь комісарів наймати всіх охочих тамтешніх жителів у своє військо, бо Гадяцька угода давала йому на це право. У підвладних йому задніпровських полках Іван стратив усіх прихильників царя. І, незважаючи на перемиря, направив військо, яке осадило Ромодановського в Лохвиці, сподіваючись видворити його з України. Марно воєвода намагався вирватися з облоги втративши не менше тисячі вояків, змушений був повернутися в місто, де не вистачало продовольства.
Вірні гетьманові полковники Богаченко, Джулай і Гаркуша спробували взяти Нові Санжари, але заколотникам спільно з москалями вдалося встояти попри відчутні втрати. 16 грудня наказний гетьман Скоробагатенко намагався взяти Ромни, де засів самозванець Безпалий, але зазнав невдачі.
Ці дрібні невдачі висотували Івана, позбавляли надії на перемогу. Але він не зневірювався: випадало й гірше за його насичене пригодами життя. Іванові необхідно було відкинути москалів аж до кордонів України, щоб у майбутньому запобігти війні на власній землі. Тому він готувався до походу на Задніпровя. Тим паче, що Мехмед Ґерай нарешті любязно прислав у поміч військо. Узагалі Мехмед розгорнув бурхливу діяльність[11] постійно тиснув на Яна Казимира, вимагаючи поновити війну з Московією в Литві, щоб змусити Олексія розєднати своє військо, а у випадку відмови погрожував розірвати приязні стосунки. А його візир Сефер-Газі-ага наполегливо радив коронному канцлерові замиритися зі Швецією. Мехмед Ґерай навіть відправив до турецького султана прохання прислати навесні війська сілістрійського паші, а також молдавські та волоські, щоб якомога більшими силами вдарити по Московії.
Демко та Іванко, як і раніше, служили в гетьмана, невідлучно слідуючи за ним. Тому обидва дуже зраділи, коли в Ржищів приїхала Марія. Звичайно, після серпневого розгрому під Києвом Яненко туди не повернувся, бо Шереметєв з нього б лика надер. І уряд полковника посів гнида Дворецький, який вельми співчував москалям. Тому Павло залишався у війську Данила Виговського й оселив дружину в Білій Церкві, бо так було зручніше самій Марічці: вона була недалеко від коханого. Але тепер Павло отримав наказ стояти з козацькими загонами в Острі, тому майже примусово відправив кохану в Чигирин до своєї рідної сестри.
З мамою Демко востаннє бачився восени й зараз ужахнувся: відтоді Марія розповніла, але мала змучений і хворий вигляд.
Матусю, як ти почуваєшся? запитав Демко, коли мати перестала його обнімати. Вигляд маєш дуже поганий.
Утомилася в дорозі, сухо мовила Марія. А де Іванко? Він здоровий? Я хочу його побачити. Розшукай мені його!
Проте Іван, довідавшись про приїзд мачухи, прибіг сам. Спочатку хлопець побоювався, що зненавидить цю жінку, яка здавна володіла серцем його батька. Але Марія поставилася до нього так само лагідно, як і до Фрузі. І ця лагідність розтопила недовіру Марічка зуміла замінити Іванові матір. Утім, вона теж прикипіла до пасерба, даруючи йому любов, як і Демкові. А ще Іван був не такий гордовитий, як Фрузя.
Демко дивився, як Іванко горнеться до його матері, цілує їй руки, розпитує про батька та розказує про свої дільця, а мати його уважно слухає й лагідно всміхається. Проте хлопець не ревнував, бо Іван давно став для нього рідним.