Олеся повернулася до Михайла у слабкому світлі свічки було погано видно його очі, але вона шкірою відчула його погляд. О, як багато може зробити лише один погляд! У ньому не було хіті, тільки щире кохання. І Олеся усвідомила: вона сама обрала Михайла та присяглася перед святими іконами пройти свій земний шлях з ним, тому не в праві його відштовхувати. Він же прийняв її у своє життя такою, якою вона є, з усіма вадами й перевагами! Тому вона пересилила себе, несміливо обняла чоловіка та соромливо торкнулася його губ своїми. Але ці несміливі пестощі роздмухали в Михайлові справжній вогонь він швидко стягнув з Олесі сорочку та повалив на ліжко, нетерпляче ковзнув руками по її тілі, відчуваючи, яке воно пружне і яка шовковиста її шкіра, із задоволенням відчуваючи, що вона підкорюється йому
Згодом, коли втомлена Олеся міцно спала, Михайло у світлі недогарку переможно дивився на її обличчя й не міг надивитися, почуваючись безмежно щасливим. «Дурні ті, хто вважає, що щастя не купиш за гроші. Я ось купив!» думав він.
Перші тижні заміжжя Олеся жахливо ніяковіла від свого нового стану. Ні, Михайло не був з нею суворим, швидше навпаки лагідним. Але Олеся все одно губилася перед ним. А щовечора залишаючись із чоловіком удвох в опочивальні, відчувала пекучий сором, бо виконання подружнього обовязку приносило неабияке задоволення. Мимоволі молода жінка порівнювала Михайла з Лесем. Лесь був палкий, завзятий у любощах, навіть владний, такий, що йому несила було відмовити. А Михайло створював ілюзію ненавязливості та невимогливості, проте підступно та вміло розпалював у ній шалену пристрасть. Ця обставина мучила Олесю у її душі жевріло кохання до Леся, і вона вважала, що в обіймах Михайла зраджує ці залишки свого нещасного почуття. Зраджує й нищить усе те, від чого душа палала, а життя вирувало, наче у водограї.
Михайло не здогадувався про душевні страждання Олесі. Він отримав те, що хотів, жадану жінку. І почувався безмежно щасливим, наче знову повернувся в безтурботну, сповнену красивих мрій і сміливих надій юність. Проте, маючи за плечима досвід першого шлюбу та врахувавши попередні промахи, Михайло хотів, щоб у другому все було інакше, набагато краще. І він прагнув так підкорити Олесю, щоб вона й життя свого не уявляла без нього. Він бачив її боязкість вона не вимагала від нього ані подарунків, ані особливої поваги чи послуху, як робила покійна дружина майже з перших днів шлюбу. Навпаки, Олеся соромилася навіть розпоряджатися по господарству на свій розсуд, постійно питаючись дозволу або думки чоловіка. А ще в красивих очах Олесі Михайло читав безмежну вдячність за те, що він прийняв у свою родину Левка. Однак, незважаючи на це, Михайлові все одно хотілося виліпити дружину за своїм смаком, мов Пігмаліон Галатею, виховати її, наче нетямущу дівчинку. Він так і називав її: «Дівчинко моя».
Олеся не усвідомлювала чоловікового виховання занадто багато горя й страждань їй довелося винести за останній час, тому в неї не було сил осмислити це.
Одного дня Олеся перекладала Михайлові речі у великій скрині в їхній спальні. І знайшла маленьку скриньочку, майстерно прикрашену різьбленням, наче мереживом, і не змогла не взяти її до рук. Скриньочка виявилася не замкненою, і, відкривши її, молода жінка побачила коралі. Та такі гарні! Не червоні, а ніжно-рожеві, з маленькими перлинками розміром з горошину, нанизані через проміжок у кілька коралових намистин овальної форми. І вся ця краса складалася з пяти низок, розташованих одна за одною на невеличкій відстані: найкоротша мала щільно прилягати до шиї, а найдовша спускалася до грудей. «Це він для мене їх купив! Господи, який же він милий!» зраділа Олеся. Дійсно, Михайлові не можна було дорікнути в скупості ще напередодні весілля він дав Олесі кругленьку суму на придбання одягу, який личить заміжній жінці. Тоді Олесі було невимовно соромно це був зайвий натяк, що її купують з потрухами. Однак вона не стала розмінюватися на дрібниці та з користю використала отримані гроші. Але це намисто О, це наче цілющий бальзам на вражене почуття власної гідності! Молода жінка вертіла його в руках, милуючись кольором коралів. І, не втримавшись, зняла скромне намисто, яке носила ще дівчиною, наділа нове та подивилася на себе в ручне люстерко. Намисто виявилося їй до лиця, і Олеся задоволено крутилася перед дзеркалом, уявляючи, як їй заздритимуть усі жінки через такі коралі.