Брешеш, каже запорожець, от як стягну з тебе жидівські галанці[6], та й відотну тобі хвіст, щоб знав, як приймать шахраїв до гурту!..
А чорт, що привів запорожця, смик орендаря за шляфрок.
Хто сахруе, хто? загугнів орендар, неначе й не знає хто.
Ось хто, гримнув запорожець, та знов черк по пиці шахрая.
А орендар до нього:
Як ти осміливсь ошукувать пана добродзія?
Далі каже другим;
Забирайте, панове, його гросі і зеніть з корчми!.. Я приймаю тільки цесних людей!
Духом розхапали гроші, женуть шахрая в потилицю, а жид до запорожця з пляшкою.
Мозе, пан добродзїй позволі келішек вудки?
Частує запорожця, а тут прибігли дві дівчини, такі гарні, певно, відьми: білі, повні, щоки горять, очі, як зірочки, ясніють; втомились танцюючи, так повні груди і підіймаються догори. Вхопили старого під руки та й повели.
Потанцюйте ще, добродію, просять, люди кажуть, що, мабуть, у вас чорти сидять в чоботях!
А може, й сидять, каже запорожець, бо чорт мене обував.
Знов пішов гайдука садить, так за відьом і держиться; насилу вже чорт вивів його з корчми. Сказано, запорозька натура, і байдуже йому: з ким би не гулять, аби гулять!.. Повів чорт запорожця додому; насилу диба неборак; дуже-таки втомився, обома руками держиться за хвіст, аж стогне сердешний чорт. Як дійшов старий до своєї господи, попрощався з чортом та й став стукать у двері. Відчинила бабуся, світить, а запорожець до неї, ну її обнімать та до серця тулить, а баба від його трохи каганця не впустила.
Бог з вами, добродію! каже. Що се ви робите, чи ви не здуріли?
Насилу його утихомирила і положила спати. На другий день прокинувся запорожець, дивиться бабуся стоїть біля його ліжка.
А що, спитав запорожець, чи вже благовістили до церкви?
Де вам благовістили! каже баба. Добрі люди вже й пообідали; я вже думала, чи не заснули ви на віки вічні!
Як схопиться запорожець, як крикне:
Ну, не бісового ж тобі сина й чорти! Чого гаспиди наробили: на Різдво не довелось мені в церкві бути й Богу помолиться. Ні, каже, сього не можна Як таку волю їм дать, то вони всіх людей з пантелику зібють; мабуть, не я один опізнивсь до церкви!..
Одягся і пішов до попа, розказав йому все, як було, зібрали мирян, порадились та й рішили: спалить диявольську корчму. Так хоч і спалили, а все ж таки щороку, перед Різдвом, товчуться і бенкетують тутечки чорти й відьми. Як бачите, ніхто й цегли не бере на груби, бояться. Так ся анахтемська руїна, мабуть, буде стоять аж до кінця світу!..
Добре, додав парубок, що тоді були на світі такі люди, як оцей запорожець, що розказую: було й кому довідаться, що шинкують чорти, а теперечки кожному байдуже.
Юрій Ревякин
Київський белетрист, з кінця 1890-х рр. і до революції регулярно публікував містичні та пригодницькі оповідання в газеті «Киевлянин». Захоплювався спіритизмом. Писав російською, але всі його твори тісно повязані з українськими легендами та повірями.
Оповідання подається в перекладі упорядника за газетою «Киевлянин», 1900 ( 289, 290), 1908 ( 356).
Нечиста сила
Діло це давнє і доволі голосне. Вперше я почув про нього в другій половині 60-х років у містечку Вовчанську на Харківщині. Містечко те було задрипане, забите і сполучалося лише з одним Харковом, а далі й дороги жодної не було, просто кінець світу, але в його повіті проживало чимало заможних дідичів.
Місце нашої історії село Липці Харківського повіту, що за 28 верст від Харкова дорогою до Білгорода. Не раз я чував від очевидців оповіді про надприродні події в Липцях, свідками яких була понад тисяча люду і якби не достовірні люди передавали, думав би, що байка. З віком деталі тих оповідок випарувалися з памяті, але так сталося, що зустрівся з полковником, з яким учився в школі.
Ото я його й запросив до себе на гостину саме на Різдво 1892 року. Побесідували ми з ним аж за північ, згадавши юнацькі роки. Розповідаючи деталі своїх перших кроків на офіцерській службі, він згадав, що стоянка його ескадрону була в Липцях.
Там, де відбулася надприродна подія? запитав я.
Це ти про ту чортівню?
Отже, й ти чув.
Яке там чув! Я й очевидцем був, власними очима бачив і навіть був одним з учасників охоронної варти.
Будь ласка, розкажи, бо я чував про це давно і вже мало що пригадую
Полковник за своїм звичаєм закурив папіросу, підкрутив свої ріденькі вусики і став оповідати: