Гарно? спитав Явтух.
Гарно!
І черевички гарні?
Гарні!
А хустина?
Чумаки, що знову, було, почали курити, не могли збагнути, чого це той чоловік до них причепився зі своїми запитаннями і, ще раз вийнявши люльки з рота, відказали:
І хустина гарна!
Хліб-сіль вам! сказав несподіваний гість, сповзаючи на землю. Мабуть, борщ із рибою варите?
Ні, кашу з салом.
Явтух підсів до вогню.
А дозвольте спитати, панове чумаки, звідкіля вас Господь несе?
З Криму.
По сіль їздили?
По сіль.
А де ми тепер, пани-брати?
Чумаки на це перезирнулися й не зронили ні слова.
Тобто теє, як його е-е де оце місце, на якому ми тепер сидимо? додав Явтух, тицяючи пальцем у землю.
Де оце місце? перезирнулися знову чумаки.
Еге ж, люди добрі!
А за Черкасами!
Чув я, чув, братове, про Черкаси! Чув! Це від нас верстов із тисячу буде! Іще звідти себто звідси коробейники до нас із ситцями ходять! Ото чортяка чосу дала! За пів ночі пролетіли тисячу верстов!
Чумаки знову переглянулись і вже перестали палити.
То се ти, виходить, нетутешній?
Та вже ж нетутешній Я з Ізюма, коли знаєте. Іще нині ходив там по базару і купив собі шаровари Ну, дивисá! вигукнув, сам собі не вірячи, та, присунувшись ближче, став розповідати про свої пригоди.
Але те все ще байка, додав Явтух наприкінці оповіді. Я вам, браття, розповім ще таке, що ви од сміху животи понадриваєте! Як летіли ми з чортякою, то зустрілася нам відьма, руда й стара така, що хіба нею ворон лякати. От вона й подумала, що я дівка, та як вчепиться в чорта! Чого він, мовляв, дівок волочить? Ревнива така, що страх! А той мене випустив з кігтів і почав боронитися, збив їй з голови хустину, і полетіла вона з ним попід самі хмари простоволоса. А я, падаючи, підхопив тую хустину. Мабуть, річ неабияка! завершив Явтух, розгортаючи перед чумаками яскраву, небачених кольорів хустину.
Ото бісове кодло! Ще й козириться! сміявся парубок, збираючись сховати знахідку, але тут побачив, що за плечима в нього сидить руда простоволоса баба і тягнеться кістлявою рукою до хустини. А! То ти тут! скрикнув Явтух так, що всі чумаки навіть підскочили на місці.
Хлопець зловив відьму за руку, а та забилася, затіпалася, запищала, мов заєць, і стала підніматися разом із Явтухом на очах у здивованих чумаків. Тихо виплили вони в повітря і, освітлені відблисками багаття, розчинилися в темряві, перетворившись у червонаву цятку І довго ще чумаки в сивих баранячих шапках сиділи під копицею, задерши голови, і непорушно дивилися в порожнє небо
Мов легеньке перо, підхоплене вітром, летів Явтух по небу, вчепившись за відьму, а відьма кидалася з боку на бік, вибиваючись із сил. Нарешті піднялись вони так високо, що мало не зачепилися за ріжок місяця, а далі, коли чарівниця ухоркалась, то почали спускатися на землю. Явтух поводився спокійно і стежив тільки, аби не випустити її з рук За якийсь час бачить: далеко-далеко внизу заблищали вогні, спочатку один, потім другий і врешті цілі сотні. «Що б це таке було? думав Явтух. У нас в Ізюмі давно вже сплять. А може, це Полтава або Бахмут?» Повітря лопотіло повз його вуха, а назустріч йому мчали чудові картини!.. Урвища й скелі покриті лісами, на скелях камяні фортеці та замки, оточені мурами, ясні озера в темних садках; долини глибокі, наче криниці; і нарешті ціле велетенське місто, залите вогнями, як небо зорями. Явтух лише приглядався, куди йому доведеться гепнути, але раптом відчув, що знову тихо і плавно на щось опустився, і став на ноги. Проте в цю мить відьма добряче смикнулася й таки вирвалась із його рук, чкурнувши, мов блискавка.
Явтух роззирнувся. Багате місто розкинулося під його ногами, бо він сам стояв на пласкій покрівлі високої вежі. Де ж це він? І що це за місто? Довкола вежі росли стрільчасті тополі. Далі виднівся ставок у мармуровій облямівці. Поруч просторе подвіря, яке обступали гостроверхі тереми з різнобарвними вікнами й дверми. У всі сторони тяглися десятки маленьких жовтих, зелених і червоних прибудов. На майдані височіла мечеть з гострою колоною. «Ні, це не Полтава!» похитав головою Явтух і, вийнявши з кишені люльку, яку був позичив у чумаків, натоптав її тютюном і спокійно запалив. Накурившись, подумав, позираючи на ставок: «А воно і викупатися не зле!» З тими ото словами Явтух схопився за тополину гілку і почав спускатися на землю. Та не встиг подолати й половини шляху, як двері з палат у садок розчахнулися і ціла юрба жінок у білих покривалах та строкатих закручених пантофлях рушила до ставка. За ними чалапав мордатий араб у широких жовтих шароварах, зеленій чалмі і з шаблею коло пояса. Серце завмерло в грудях Явтуха, і руки приросли до стовбура. Жінки, не помітивши його, з реготом і з вереском узялися скидати легкі покривала