Козачина! прихвалює в одне слово ватага парубків, проходячи повз танцюриста. Козачина, Явтуше! Козачина, Шаповаленку!
І Явтух розуміє, що він таки й справді козачина, бо врешті й сторічні брати Сливяшні зводять погляд на нього, і його уважно розглядають очі тих людей, котрі уже третій десяток літ зранку до ночі сидять, наче могильні брили, біля своїх воріт і дивляться в землю, не підводячи голів ні перед чим на світі.
«Приємно жити на світі! Ох і приємно!» думає собі Явтух, манджаючи городами до лісу.
Струснув волоссям, насунув шапку, підтягнув тугіше паска і зиркнув на ясне зоряне небо Зорі тремтять і буцім гойдаються, мов огники повітряних свічечок. Та ось із-за лісу хлюпнула хвиля ледь чутних звуків, далекий гомін і сміх. Хата мірошника небавом вигулькне з хащі дерев. А там гамір, галас, штовханина. І серед того всього красуня Найда, дочка мірошника
І що за краля ця Найда! міркує Явтух, плуганячись пісками та пасовиськами і перестрибуючи то через очерет, то через рівчак, зарослий шуваром. Хоч пан, хоч пропав! Скажу нині всім, що Найда моя наречена і що я одружуюсь на ній! Побачимо тоді, як закомизиться старий мірошник!
Розсунувши кущі, він сміливо рушив через ліс. Темрява і мертва тиша довкола. Ні соловей, ні пугач не колошкають лісу. Поміж деревами проти місяця зблиснуло болото; через нього лягла дорога, вимощена гілками й колодами Наблизившись до болота, Явтух бадьоро ступив на колоду, вицьвохкуючи хворостиною та нарікаючи на людську працьовитість.
Оце-бо народ, тії ізюмці! Пять літ шпорталися по пояс у воді, а вибудували такого моста, що й з нечистим, прости Господи, не розминешся.
І раптом бачить якраз посередині мосту всілося щось маленьке, худеньке, чорненьке і кудлате. Явтух іде, а воно сидить і тільки зелені вузенькі очка тремтять і світяться.
Киш! гукнув Явтух, а воно й вусом не повело: і тільки вертить чорним і довгим, як у собаки, хвостиком.
Еге, кепські справи! Тільки спомянув нечистого, а він уже навперейми! «Постій же ти, іродова душа, я тобі зараз покажу, як вашого брата учать!» Та, підскочивши ближче, зі всього маху як не ушкварить хворостиною! Завищав, забрехав чортяка, мов псюга яка, й метнувся під ноги хлопцеві, а той послизнувся на колоді та шубовсь у болото донизу вусами
Оце вода, так вода, ще й холодна ж яка! пирхав Явтух, викупавшись у калюжі й тепер вилазячи на колоди. З шароварів його, зі свитки і з вусів текло, наче з даху за дощової негоди. А бодай тобі! додав, коли вивернув кишені ні тобі кисета, ні хустинки, ні грошей. Все там, у болоті. Зачекай же ти, бісів сину: я вже тобі втру носа! Викупав мене, мов того пяного москаля! Чого доброго й на вечорниці отак запізнишся!.. Ах ти ж, свиняче твоє вухо!..
Та й в отакому жалюгідному стані почимчикував Явтух назад в Ізюм.
Брів, ледве перебираючи ногами од навислих шароварів, а тут іще вчувалося, що за плечима по кущах хтось крадеться і приказує:
А що, братку? Насміхатися здумав? Що? Битися захтів? От тепер і танцюй! І танцюй!?
Закипіла помста в його грудях.
Не піддамся! крикнув і плюнув набік. Добіжу до хати, переберуся і ще встигну на вечорниці!
Сказав і щодуху помчав до міста.
Та не подолав Явтух і половини шляху, як холод пронизав його до кісток. Зупинившись, роззирнувся по полю і, не вгледівши довкіл ані душі, присів у траву й роздягнувся догола: «Тепер не буде так зимно!» З одягом під пахвою ще швидше почесав по високій траві, перестрибуючи рівчаки й купини Місяць саме затулився хмарами й не дивився на голого парубка. З-за пагорба визирнув Ізюм. Явтух проминув щасливо городи і, шмигнувши попід парканами, вибіг на окіл. Тут він спинився і кинув сполоханий погляд на вулицю ніде ні душі. Явтух з полегшенням зітхнув і рушив далі Та не проминув, мабуть, і чверті вулиці, як із воріт міщанки Хіврі Макітренкової, з піснями й вигуками, виступила ватага її дочок в супроводі довготелесого ткача Юхима Бублика Вифранчені дівчата щебетали круг ткача, а він, обвішаний харчами для вечорниць, гонорово крокував собі між ними, мов чапля.
Побачивши дівчат, Явтух отерп. Мокру одіж він заховав на городах, щоб завтра вранці забрати. Тим часом дівки наближалися і все голоснішими ставали їхні голоси. Хлопець вскочив у перші-ліпші ворота і заліз у перекинуту діжку. І саме вчасно, бо якраз визирнув місяць і галас уже стояв над його головою.
Ох, постійте, дівчаточка, я когось бачила!