Проте цю подію Бурдюг хутко забув, і минулого року на Зелені свята надумався згребти накошене до свят сіно. Було це на четвертий день свят. Поснідавши добре вареників і пампушок, що лишилися від учорашнього дня, він запріг у воза пару коней (Бурдюг був собі козак заможний) і поїхав до себе на хутір. Ввечері, коли за коловотором стало вже видно порох від череди, що поверталася з поля, а крізь неї чути було ляскання довгого батога і знайоме гукання чередника, вся парахвія, в якій жив Бурдюг, вражена була дивним явищем. Бурдюг, що завжди пестив свою пару коней і тільки зрідка пускав їх підтюпцем, тепер летів що є духу, сам на аршин підскакував на возі й раз у раз парив пугою коней; а вони неслися як стріла, і віз торохкотів начеб десять литовських таратайок бігло з гори. Всі старі козаки, що сиділи собі приємно без діла, і молоді хлопці, граючи на дорозі в кеглі, зробили один висновок: що сталося щось надзвичайне; а деякі баби почали уже торочити, що вони самі бачили, як русалки гналися за Бурдюгом.
Смутний і невеселий приїхав Бурдюг додому, сів у кінці стола й замислився. Маленький син його, довідавшись, що приїхав батько, вбіг до хати верхи на дрючкові, але помітивши, що батько сердитий, не насмілився гратися, як звичайно, поставив свого безногого коня, боязко підійшов до батька й мовчки заглядав йому у вічі, немов випрохуючи ласки. Батько взяв його на руки.
Багато, тату, бджоли наносили меду? спитала дитина.
Багато, відповів батько, і ні слова.
Замовкла й дитина, бачивши, що батько щось надто задумався. Незабаром смерклося. Дали вечерю, і коли запашна пара борщу діткнулась його нюху, Бурдюг почав поглядати веселіше й нарешті сказав:
Ну, жінко, тепер я й сам не буду і дітям закажу працювати в свято.
І став розповідати ось що:
Їду, каже, я на хутір. Вже минув і Гостру Могилу, і Кривоносові Ночви; вїжджаю у свій ліс; аж наздоганяю двох чоловіків. Дивлюся: знайомі люди, маківські козаки. «Добридень!» «Добридень!» Слово за слово і не помітив я, як опинились ми біля хутора й кінь ударив голоблями в ворота. Ну, стороннього чоловіка треба прийняти! Підніс я їм по чарці настоянки і почастував медом. «А я ось, кажу, приїхав убирати з пасічником сіно. Хоч воно тепер ще й свято ну, та Бог простить: така робота та ж гульня!» «Ось і до речі, сказали козаки, все одно нам нічого буде вдома робити; ми вам допоможемо». Добре, взялися до роботи; робота йде, вже не можна краще: копиці раз у раз виростають одна за одною. Що треба було б цілий день робити, то в нас народилося за годину. Проте непевність у мені якась взялась: що це за диво? Руки самі так і машуть. Дивлюсь на козаків: що гребне, то й копиця; ну сказати, словом, куди ще рано скінчили роботу. Побачивши, що діло наближається до кінця, я звелів пасічникові варити кашу. Не встиг оглянутися сіно все складено як слід, і дід уже знімає казанок з триноги. «Що за лихо! подумав я, чи мені все так здається, чи справді тут щось недобре втрутилось!» Ось громадільники, поклавши на плечі граблі, підійшли до казанка й почали пісні; а слідом за ними заспівав, здавалося, ввесь ліс: берези почали похитуватись і підводити тоненьким голоском, дуби зашуміли басом, а сосни так і сопіли надувшись. «Що це? Слухайте!» кажу я громадільникам, показуючи на ліс. «Вітер!» відповіли громадільники й засміялись; і в далекому степу теж залунав сміх, начеб ціла громада козаків зареготала. І раптом відліг у мене від голови туман, і все стало мені здаватися звичайним. Випивши по чарці, стали ми полуднувати. Тут знов очі мої почали дивитися, як крізь сито, і мені здалося, що дерева зійшлись коло нас у коло, нахилились і заглядають у казан. Подивився я на козаків: сидять незнайомі люди; на них якесь дивне убрання москалі не москалі, наші не наші; сказать би рядичівські німці так ні ж! ті все-таки до людей подібні; а ці бог зна що!.. Тут уже страх мене взяв не жартома; волосся на голові заворушилось; як навіжений скочив я, і мені здавалося, що все скочило за мною і ловить мене за поли. Не памятаю сам, як сів на воза, погнав коні. По коренях, по пеньках понісся я без памяти. І враз небо потемніло, крізь дерева блиснув місяць і зірки. У лісі щось виє, щось плаче. Дерева похитуються, як комиш. Заплющивши очі, я гнав коні; але мимохіть бачив, як русалки, повиснувши на верхівях берез, учепившись за довге віття, гойдаються, стогнуть, з реготом кидаються під ноги коням, а коні летять, мало не вискочать із шкіри. Вже б давно пора виїхати з лісу; але дорога начеб витягнулась удвоє.