І справді, чорт розсипався в ніщо, заким здужав навернутись.
Як то було із первовіку
У Густинському літопису ХVII ст. читаємо: «Два суть бози: Єдин Небесний, другий во аді». Фраза ця залишок дуалістичного вірування, яке тривалий час ще побутувало в народі. Згідно з нашою мітольогією Господь і Сатанаїл творили світ разом, і всі тварини і рослини чітко поділені на Господні й диявольські. За найдавнішими уявленнями, Сатана створив усе видиме і матеріальне землю, тварин, рослини, ба навіть людей. Оповідання про створення світу знаходимо вже у Початковому літопису: «Мився Бог в мовниці (лазні) і воспотився, отерся віхтем і сверже з небеси на землю. І распреся (посперечався) Сатана з Богом, кому в нім (себто у віхті) створити чоловіка. І створи диявол чоловіка, а Бог душу в онь (в нього) вложи, тим же, аще умреть чоловік, в землю ідеть, а душа к Богу».
У цьому розділі запізнаємося переважно із давніми творами, які оповідають про походження злих духів, бунт Люципера, участь диявола у творенні світу та про те, якими чорти бувають і в чому полягає їхня трудова діяльність. Це своєрідна народна Біблія, яка по-своєму трактує усі популярні біблійні сюжети, зазвичай з гумором та іронією. Завершує розділ похмура оповідь Олександра Плюща про демона-творця, балада Юрія Липи про лови на бісів архистратига Михаїла та пригодницьке оповідання Ростислава Єндика про Святу Ватру, яку одвіку намагається загасити нечиста сила.
Анонім
«Kазаннє руське» вперше надруковано у книзі «Dawna facecja polska (XVIXVIII)» (Варшава, 1960). На думку публікаторів, твір було транслітеровано латинкою із кириличного тексту. У зворотній транслітерації «Казання» вміщено у книзі Л. Махновця «Сатира і гумор української прози XVIXVIII ст.» (К., 1964). Подається за цим виданням.
Твір виник найімовірніше в греко-католицькому середовищі у XVII ст. як пародія на проповіді малоосвічених православних священиків, а може, є виплодом мандрованих дяків.
Казаннє руське
Перед початком, мої дітоньки, світа не било нічого. Хоч запали то б не тресло.
Нічого нікому не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати. І ніщо нікому не придалося. І, яко пишет акафіст в розділі 22 і яко мовить псалмиста святий Харитон з латинниками: Ex nihilio nihil[1].
Чи скажете ж ви мні, мої дітоньки, где на той час Господь Бог пробивав, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А, правда, мовчите, бо не знаєте, з чого Господь Бог світ сотворив?
Наперед сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребрнії, золотії, мальованії, з очима соколовими. Под небесі сотворив птаки ворони, сороки, круки, кавки, воробї і тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і иньшії преутішнії звірята.
І побудував їм Господь рай, плотом моцним огородив і податтю його подперл. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, ольшини. В огородах насіяв свікли, ріпи, редьки, моркви, пастернаку і іншого хвасту і дерева.
І ходить собі Господь, глядить, щоб якоє порося не вилізло. Коли одним оком гляне на небо, аж ся небо засолопіло, сонце вуха спустило і звісило.
І рече Господь сам до себе:
Ой, не дармо! Ах, Бог мя, не дармо!
А то таки-м, мої дітуньки, преподобенством на небі било. Аж Люципер, найстарший архангил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба-два з собою робляли, пивали і, як роднії браття, все з собою і спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur[2] знати, же ся і побили. Яко ж ся і так стало. Того ж бовім часу Михайло упився, як світач, а Люципер, злодій, почав ся бунтувати. Достерігши тоє, іншії ангели скочать до Михайла. І кликне на нього один ангел:
Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!
А Михайло порветься, ні проспавшися, ні прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера:
А що ти, пане Люципере, робиш? Чи вже то ти бунти підносиш? А чім ся ти, пане-брате, не контентуєш тим, що тобі Господь надав?
На що Люципер рече:
А ось бо я собі збудую другий варштат і буду подобен Господу!
На що Михайло рече:
Ото ж то ти, куме, бредиш! Бити тобі чортом не попом! Їсти тобі говно не проскури!
А Люципер Михайла хопить в щоку, аж ся поточив. Порветься Михайло і кликне:
Ей! Тепер же не бивши кума не пити пива!
Кинеться до оружжя до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоби бити Люципера непомалу. Скоро ся до такого оружжя порвав зараз неборак пан Люципер од страху аж перднув. А Михайло його потім то по руках, то по ногах, то по плечах. Посік, порубав, покалічив і к чорту за землю струтив. А других побратимів його так же покалічив, порубав, постинав. Там же, діру в небі продравши, за першим Люципером до пекла скинув.