Матроси квапливо підняли кінець ляди і, як собаку, кинули небіжчика через борт. Ногами вниз він бурхнув у воду. Вугілля потягло його вглиб. Він зник.
Йогансене! жваво гукнув Вовк Ларсен новому помічникові. Затримай їх усіх, коли вже вони тут. Згорніть топселі й клівери, та хутчіш! Розгулюється південно-східний. Візьміть також заразóм рифи на гроті й стакселі.
Вмить усе заворушилося. Йогансен давав короткі накази, а матроси тягли або попускали снасті, все те, звичайно, було незрозуміле для людини, далекої від моря, такої, наприклад, як я. Але найбільше мене вразила безсердечність цих людей. Покійник був для них незначним епізодом минулого, а похорон подією, що канула у вічність разом з парусиною і мішком вугілля. Судно йшло далі, робота на ньому не припинялася. Ніхто не був засмучений. Мисливці сміялися з якоїсь нової історії Смока, матроси поралися біля снастей, двоє подерлися на щоглу. Вовк Ларсен придивлявся до хмар з навітряного боку. А покійник, що так непристойно помер, нашвидку похований, спускався все глибше й глибше
Ця жорстокість моря, його невблаганність і похмура велич мене зовсім приголомшили. Життя здалося дешевим, нічого не вартим, диким і марним, борсаєшся в багнюці, та й годі. Я тримався за поруччя біля самих вантів і дивився на голі, запінені хвилі, на смугу туману, що стелилася низько над морем: там, за тим туманом, залишилися Сан-Франциско та узбережжя Каліфорнії. Густий дощ укривав судно, і туман ледве-ледве було видно. А це незвичайне судно, з його страшними людьми, гнане вітром і хвилями, то підносилося вгору, то падало вниз, прямуючи на південний захід, у неосяжні пустельні простори Тихого океану.
Розділ IV
Що було зі мною далі на звіробійній шхуні «Привид», коли я силкувався пристосуватись до нового оточення, то ціла повість про мої муки й упослідження. Магрідж, якого матроси називали «доктором», мисливці «Томмі», а капітан «коком», відразу став не той. Зміна мого становища викликала відповідну зміну і в його поводженні зі мною. Перше улесливий і запобігливий, тепер він зробився зарозумілий і сварливий. Звісно ж, я вже не був вишуканий пан зі шкірою «ніжною, як у панночки», а звичайний, нічого не вартий юнга.
Кок із великого розуму став вимагати, щоб я його називав не інакше, як «пан Магрідж», а сам, коли знайомив мене з моїми обовязками, вівся просто нестерпно. Окрім роботи в кают-компанії та чотирьох маленьких каютках, що прилягали до неї, я мав ще допомагати йому в камбузі. Бувши цілковито необізнаний у таких справах, як чищення картоплі та миття каструль, я давав йому привід без кінця кпити з мене і глузливо дивуватися. Він і знати не хотів, чим я був раніш або, краще сказати, в яких умовах я виріс і звик жити. І мушу визнати, що вже під кінець першого дня я зненавидів його так, як нікого доти.
Той перший день був ще й тим тяжчий для мене, що «Привида», на якому було взято всі рифи (що це означає, я дізнавсь лиш багато пізніше), люто шпурляв «скажений», як висловився пан Магрідж, зюйд-ост. О пів на шосту я, за його вказівками, накрив на стіл у кают-компанії, закріпивши відповідним чином посуд, як те робиться за бурхливої погоди, а тоді почав носити з камбуза їжу. За цієї нагоди не можу не розповісти про своє перше знайомство з морським столуванням.
Гляди тільки, бо змиє! напутив мене пан Магрідж, коли я виходив з камбуза, несучи в одній руці великого чайника, а на другій кілька щойно спечених хлібинок.
Один мисливець, довготелесий чоловяга на прізвище Гендерсон, якраз ішов з «четвертого класу» (так жартома називали мисливці свій кубрик на шкафуті) до кают-компанії. Вовк Ларсен стояв на кормі й курив свою незмінну сигару.
Он іде! Тримайся, а то вихлюпне! гукнув кок.
Я спинився, бо не знав, що таке йшло. Двері до камбуза грюкнули, зачинившись. Потім я побачив Гендерсона, як він, наче божевільний, стрибнув і, вчепившись за снасті, спритно подерся вгору, аж доки опинився у мене над головою. А над бортом високо піднялась величезна хвиля з пінявим хребтом і вже нависла просто наді мною. Мозок мій працював повільно все було нове, незнайоме. Я тільки зрозумів, що мені загрожує небезпека, і стояв, не знаючи, що робити. Тоді Вовк Ларсен гукнув мені з юта:
Хапайся за щось, ти, Гампе!
Та було вже пізно. Я кинувся вчепитись до вантів, але ту саму мить мене прибила водяна лавина. Що було далі, не памятаю, все переплуталось. Я був під водою, захлинався й задихався. Раптом з-під ніг мені втекла опора, мене перекинуло раз, ще раз і понесло хтозна-куди. Кілька разів я вдарився об щось тверде й дуже забив собі праве коліно. Та враз повідь спала, і я зміг перевести дух. Мене відкинуло з навітряного борту за камбуз, повз люк у кубрик до шпігатів завітряного борту. Забите коліно страшенно боліло. Я не міг стати на ногу, принаймні так мені здавалося, і був певний, що зламав її. Але кок позаду вже гукав мені крізь відчинені двері: