Мязи сильні, погодився він, доторкуючись до її руки. Можна подумати, що ви добували шматок хліба тяжкою працею.
О, я вмію кидати списа, знаю бокс, фехтування, хвалилась вона, прибираючи відповідну поставу. Вмію плавати, пірнати, скакати через мотузок двадцять разів упідряд, ходити на руках.
То це вас так там учили! А я думав, що ви їздили вивчати різні науки, сказав він незадоволено.
Тепер, Мете, нові методи навчання. Тепер вас уже не відсилають додому з головою, начиненою всякими науками
та з такими кволими ногами, що вони не можуть здержати цієї вченої голови! Ну гаразд, дарую вам ваші мязи.
А як ваші справи, Мете? запитала Фрона. Як вам велося цих дванадцять років?
Погляньте на мене. Він широко розставив ноги, високо підняв голову, виставив уперед груди. Перед вами стоїть містер Мет Маккарті, один з королів славетної династії Ельдорадо, і все це він здобув своїми власними руками. Мої володіння безкраї. Тепер у мене за одну хвилину добувається більше золотого піску, ніж я бачив за все своє попереднє життя. Тепер я їду в Штати розшукати собі спадкоємців. Я переконаний, вони повинні бути. В Клондайку знайдеш досхочу золота, але доброго віскі там немає, і я собі постановив, хоч кров з носа, випити справжнього віскі ще до смерті. А тоді вернуся в Клондайк керувати своїм майном. Слово честі, я один з королів Ельдорадо, і коли вам що-небудь таке буде потрібно, я радо позичу.
Ви й тепер той самий старий Мет! Жодної зміни! засміялася Фрона.
А ви та сама чистокровна Велс, хоч мязи у вас, як у призового борця, а мозок, як у філософа. Ну, ходімо, наздоженем Луї та Свіфтвотера. Кажуть, що Енді досі завідує складом. Побачимо, чи впізнає він мене, чи не вицвів мій образ на сторінках його спогадів.
І мій теж, Фрона схопила його за руку. У неї була кепська звичка хапати за руку тих, кого вона любила. Вже десять літ минуло, відколи я виїхала звідси.
Ірландець пробивав собі дорогу серед натовпу, наче копер, і Фрона легко проходила слідом за ним. Новаки дивилися на них з пошаною, мов на якихось богів Півночі. Навколо знову загомоніли.
Що це за дівчина? запитав хтось. І Фрона, переступаючи поріг складу, почула початок відповіді: Це дочка Джекоба Велса. Ви не чули ніколи про Джекоба Велса? Де ж ви досі були?
Розділ II
Вона вийшла зі світлистого березового гаю, і з першим промінням сонця, що золотило їй розплетені коси, подалась легкою ходою через росяну луку. Земля, пересичена вільгістю, стелилась під ноги мяким килимом, а мокра трава, бючись об її коліна, розсипала довкола росу, що горіла на сонці, мов краплі-самоцвіти. Дівоче лице грало ранковим румянцем, очі сяяли молодістю і любовю. Зрісши серед природи, що була їй за матір, Фрона палко любила старі дерева, зелені буйні трави і радісно прислухалась, як з тихим шелестом прокидалась від сну природа, вдихала пахощі вогкої землі.
Там, де горішній край луки стикався з вузькою темною смугою гаю, серед кульбаб із голими стеблами та яскравих зозулиних черевичків вона знайшла пучок великих фіалок, того різновиду, що росте на Алясці. Впавши на землю, вона заховала обличчя в запашні свіжі квітки, руками прихиляючи до скронь пурпурові голівки. Вона не соромилась своєї експансивності. Багато років блукала вона серед знегод, бруду і гарячковості великого світу, а тепер повернулась назад, усе така сама проста, чиста й здорова. І вона раділа, лежачи на землі, поринаючи думками в минуле, в ті часи, коли весь світ для неї вміщався в обрії, коли вона хотіла опинитись за Перевалом, щоб побачити «край світу».
В дитинстві вона жила невимушено й вільно і знала небагато життєвих приписів, зате дуже суворих. Їх можна було сформулювати виразом, який вона вичитала в пізніші роки: «Віра в їжу та притулок». «Це була батькова віра», думала Фрона, згадуючи, з якою пошаною вимовляли люди його імя. Вона перейнялася цією вірою, вірою, що вона перенесла з собою через «край світу», туди, де людина, відійшовши від давньої правди, створила собі нові, егоїстичні догми, казуїстикою підперті. Цю віру вона зберегла й принесла з собою назад і залишилась така ж чиста, молода, радісна. Все це дуже просте, думала вона. Чому б їм не вірити в те, у що вона вірить в їжу та притулок? Чому б не вірити в довгі мандрівки, в мисливський табір? Чому б не бути однієї віри з дужими, міцними духом людьми, що сміливо ставлять чоло несподіваній небезпеці, що одважно зустрічають смерть на суходолі чи на морі? Чому б не так? Віра Джекоба Велса, Мета Маккарті, індіянських хлопчиків, з якими вона колись гралась, індіянських дівчаток, з якими вона ладнала війни, віра вовкодавів, що везли санки і що бігали разом з нею по снігу, це здорова, життєва, потрібна віра. Так вона думала і була щаслива.