Ви мужній чоловік, коли після таких пригод знову важитесь у цю дорогу. Як вас на імя? Може, ми там де зустрінемось.
Кого? Мене? О, мене звуть Дел Бішоп, копач. Коли нам доведеться де здибатись, то я з вами поділюся останньою сорочкою, чи то, я хотів сказати, останнім шматком хліба.
Дякую, відказала дівчина, лагідно усміхаючись. Вона вміла шанувати все, що йшло від щирого серця.
Він перестав веслувати й знайшов під ногами у воді старого щербатого черпака.
Не завадило б вам трошечки вичерпати воду, зауважив він, кидаючи черпака до неї. Човен ще гірше протікає, як оце його здавило.
Фрона в думці посміхнулася, підтикалась і взялася до роботи. Щоразу, як човен поринав у воду, на обрії, немов велетенські хвилі, то підіймались, то влягали поорані глетчерами гори. Час від часу вона зупинялась на хвилину, щоб трохи відпочила спина, і дивилась на людний берег, що до нього вони прямували, та на морську протоку. Протока врізувалася далеко в берег, і в ній обякорилось яких двадцятеро великих пароплавів. Від берега до пароплавів і назад снували човни, баржі, каное і ще безліч різних маленьких суденець.
«Людина невтомний трудівник, вічний борець з ворожими стихіями», думала Фрона, пригадуючи своїх учителів, що до їхньої мудрості вона прилучилася під час лекцій та власних студій пізніми вечорами. Вона була дитина свого віку і чудово розуміла природний світ та його явища. І вона любила цей світ глибоко, ба навіть поважала його.
Деякий час чути було тільки хлюпотіння води під веслами Дела Бішопа. Раптом у нього промайнула одна думка.
А ви не сказали мені свого імя, промовив він з поблажливою ґречністю.
Мене звуть Велс, відповіла вона, Фрона Велс.
На обличчі в нього відбилася величезна пошана, сливе побожність.
Ви Фрона Велс? промовив він повагом. То Джекоб Велс ваш батько?
Так, я дочка Джекоба Велса, до ваших послуг. Він протяжно свиснув і покинув весла.
Ну як так, то вертайтесь на корму та підібгайте ноги, а то вони зовсім у вас промокнуть, скомандував він. І киньте оту виливку!
Хіба я погано працюю черпаком? обурилась Фрона.
Та не те! Ви працюєте якнайкраще Але ви ви
Я зовсім не змінилася з тієї хвилини, як ви дізналися, хто я така. Веслуйте собі то ваша робота. А я свою робитиму.
Ні, ви таки справді молодець! вигукнув він у захваті й знову взявся до весел. То це Джекоб Велс ваш батько! Як це я зразу не догадався?
Коли вони причалили до піщаної обмілини, що завалена була паками різного краму й захрясла людом, Фрона затрималася потиснути руку своєму перевізникові. І хоч цей вчинок з боку жінки, що найняла його для виконання певної роботи, здався перевізникові трохи чудним, та на те вона була дочка Джекоба Велса.
Памятайте, мій останній шматок хліба буде вашим, нагадав він, не випускаючи її руки.
І ваша остання сорочка також. Не забувайте цього!
Одначе ви-и-и молодчага! вирвалось у нього, коли він востаннє потиснув їй руку. Далебі!
Коротка сукня не стримувала її вільних рухів, і Фрона з приємним подивом завважила, що замість дріботіти, як то звичайно на міських вулицях, вона ступала тепер широко й легко, ходою людини, звиклої до далеких подорожей і нестатків. Не один шукач золота, поглянувши на її щиколодки, на дужі литки в сірих гетрах, думав собі про неї те ж саме, що й Дел Бішоп. А хто хоч раз глянув їй в обличчя, той обовязково глядів ще на неї, бо її лице було щире й товариське, а в очах тремтіла ледве помітна усмішка, завжди ладна спалахнути, освітити все обличчя, скоро всміхнуться до неї чиїсь інші очі. Усмішка її бувала різна весела чи співчутлива, пустотлива чи насмішкувата, залежно від того, які почуття її викликали. А часом усе обличчя променилося в неї усмішкою, усмішкою, що завжди була щира й приязна.
Цим разом Фрона мала багато причин усміхатись, коли, перетинаючи піщану відмілину, поспішала крізь натовп до рубленого будиночка, на який вона вказувала містерові Терстону.
На березі ж час, здавалося, повернувся назад, і транспорт набув первісних форм. Люди, що ніколи в житті не носили нічого, крім маленьких пакуночків, поробилися вючаками. Ніхто не йшов рівно, піднявши голову, всі, зігнувшись, як дуга, важко переставляли ноги. Вючне сідло це була власна спина, і на цих спинах уже починали натиратися садна від ременів. Люди спотикались під незвичним тягарем, ноги плутались, як у пяних, розїжджалися в різні боки; нарешті, їм темніло в очах, і вони падали край дороги разом зі своїми клунками. Інші, насилу стримуючи радість, вантажили своє манаття на двоколісні візки і бадьоро тягли їх, поки застрявали десь на повороті, де дорогу заступали величезні камяні валуни. Там вони спізнавали закони мандрів по Алясці, кидали свої візки або котили назад і збували їх за шалену ціну якому-небудь новакові, який тільки вийшов на берег. Новаки, оперезані кольтами, набоями, мисливськими ножами цього добра набиралось фунтів на десять, бадьоро виступали в дорогу, але невдовзі насилу пленталися назад, кидаючи в розпуці револьвери, набої, ножі. Так задихаючись, обливаючись потом, покутували Адамові сини гріх свого далекого пращура.