Зрання, перевдягнувшись і завязавши холошу на кульші, він мимоволі подався до кухні. Вікна виходили в затишний двір. Щоправда, лавиць на ньому вже не було. Льоні чомусь пригадалося, як йому хтось ще в шпиталі розповідав про те, що у переддень приходу нацистів до Києва відключили воду. Хлопець, понуро дивлячись на обрубки дерев липи, бузку і старого горіха, зрозумів: дрова теж ніхто не завозив. І так два роки
Льоня поліз до шафи і знайшов там банку з сухарями і чаєм. Він зрадів і подумав було нагріти чаю, однак у сулії майже не було керосину, та він і не знав, котрий примус тьоті Зіни. Може й сухарі не її Зазначив, що тепер на кухні замість великого обіднього столу стояли чотири маленькі столики, і на кожному примус, кілька каструль, стакани з алюмінієвими виделками та ложками.
Він спробував визначити, де ж стіл Зіни Яківни? Збагнув: мабуть, де лише одна зубна щітка. Він сумно провів рукою по запиленому столу, на клейончасту скатертину якого вже давно ніхто не ставив кухонного начиння, і знову зітхнув, розмірковуючи, як же Зіна Яківна виживала увесь цей час? Мабуть, нові сусіди підгодовували
Льоня повернувся до кімнати й побачив, що Зіна Яківна уже сидить і дивиться у вікно відсутнім поглядом вицвілих, виплаканих очей. «Бідолашна жінка» спало йому на думку, а вголос він додав: Прогуляюся трохи
Сусідка кивнула легенько. А коли він зачинив за собою двері, Зіна Яківна стрепенулася, ніби хотіла щось сказати услід.
Лише пошепки додала: Ошер ва-ошер, Льонечко[8].
Розділ другий. «ЧСИР»[9]
Леонід Іванович, моряк, капітан-лейтенант ВМФ, потрапив на флот випадково. Він з дитинства ненавидів іноземні мови і тому не мав ніякого наміру коритися волі батька і ставати філологом, наслідувати його. Отже, це був своєрідний бунт, акт його непокори в тридцять восьмому, по закінченні школи, поїхати до Севастополя, нічого нікому не сказавши. Батько лютував, коли знайшов Льонину цидулку на серванті: «Твоєю стежкою не піду. Вибачай, але німецька філологія не моє. Буду купатися і засмагати. До осені не чекай. Твій син».
«Та як він посмів? Негідник, шалопай Купатися, загоряти? Та я його миттю додому відправлю!» Так думав професор університету, поки пив вранішній чай і шукав у телефонному записнику номер Сан Санича двоюрідного брата покійної дружини. Той жив у Севастополі, і батько був упевнений, що син зупинився у нього.
Інтуїція справді не зрадила професора. Лише одного він не врахував набір до військово-морського училища в Севастополі розпочався значно раніше за вступні екзамени в Київському університеті.
Коли батько приїхав Льоню забирати той став уже курсантом. Не обійшлось, правда, без втручання дядька, капітана другого рангу, одного з викладачів мореходки. Власне, не так втручання, як захопленої розповіді про зграї дельфінів, захід сонця над океанами, запах морської солі, русалок та бозна ще чого.
Так чи інакше, той прихисток племінника і його вступ до нахімовського міг би коштувати дядькові чимало батько Льоні з ним більше ніколи не розмовляв. Якби батька не засудили то, ймовірно, це могло б якось дошкуляти Сан Саничу. Але професора забрали саме при початку війни. А Сан Санич загинув невдовзі у боях на морі.
Темні води історії вони завжди поруч
Тож так само випадково Льоня не був засланий до Сибіру як член родини зрадника Батьківщини.
Комусь війна принесла горе, а його, виходить, порятувала, бо хлопця забрали на фронт незадовго до того, як його батька, спадкового німецького дворянина, але повноправного громадянина Радянського Союзу, професора Київського державного університету[10] (іще можна навести низку фактів, що вказують на його благонадійність), суд визнав винним у зраді Батьківщини. Власне, просто за фактом походження. Бо почалась Велика Вітчизняна, і церемонитись із «сумнівними громадянами» часу не лишалось.
Чи був Леонід щасливий, що війна таким чином врятувала його від вироку «члена сімї зрадника Батьківщини», а потім від наглої смерті на полі бою? Навряд. Мясорубка війни не залишала місця сантиментам. Кожного дня приходили повідомлення про смерть близьких людей. Батька відправили до Сибіру. А Льоні не залишилось нічого іншого, як гребти щосили, аби не потонути в темних водах історії
* * *А колись життя текло річечкою.
У дитсадок Льоня ходив місяців зо два, а потім влаштував скандал, мовляв, його там кривдять, і він хоче бути вдома з бабусею. Але бабусі було нелегко з його «подвигами», і тоді батьки пішли на певні матеріальні витрати.