Але саме завдяки старій газеті відбувся відвертий діалог між сусідкою-єврейкою і сином професора демобілізованим капітан-лейтенантом. До цього дня ще ніколи вони не були такими відвертими. Зіна Яківна виказала хлопцю те, що накипіло. А в Льоні після того, як він прочитав ту шпальту, раптом зародились сумніви щодо дій радянської влади в цілому. Маркс якось сказав, що друковане слово перетворює матеріальну боротьбу в боротьбу ідейну, боротьбу плоті і крові в боротьбу духовну, боротьбу потреб, пристрастей, емпірії в боротьбу теорій, розуму, форми. Він іще мав би додати, що ці незбагненні метаморфози не можна доводити до абсурду
Льоня аж пересмикнув плечима, і він втупився у вікно, що виходило на вулицю Карла Лібкнехта. Через дорогу виднівся красивий сірий будинок, також «буржуазний», на останньому, четвертому, поверсі якого мешкав його давній товариш Миха. Льоня зітхнув і все ж таки наважився попросити:
Розкажіть про Алю, будь ласка
Тьотя Зіна якось безпорадно поглянула на нього, і Льоня побачив, як опустились її руки і повисли безвільно.
Ну добре відказала, вмощуючись до нього спиною на жовту софу, аби хлопець не побачив, як потекли в неї сльози. Вона завжди була чепурненька, моя дівчинка. Я тоді вдягла на Алю відразу дві сукні, що пошила незадовго до цього, а зверху ще одну, стару, адже думала: на новому місці, може, щось виміняє
Ви гадали, вас кудись переселяють?
Ну, так, звісно. Хоча й насторожувало оте: «Хто не зявиться буде розстріляний». Але ж німці завше були вкрай раціональними і жорсткими. Який наказ тим не завершувався? Зібрали безліч людей. І старших, і дітей. Серед нас були юристи, філологи, професори, хірург із мого шпиталю Він мав золоті руки, Льоню. Як же його вбивати? Ми всі вірили, хоча було і якесь передчуття лихого Проте що нам залишалося?
А як вас примусили прийти всіх? не розумів хлопець.
А ти б не пішов, якби твоїм дітям погрожували розстрілом? В оголошенні було написано: «Всі жиди, що мешкають у Києві та його околицях, повинні зявитися з цінними та теплими речами о сьомій годині на жидівському кладовищі». Я вже не памятаю, як я прийшла додому і відразу розказала все чоловікові. Це було 28-го, 29-го був Судний день, і ми всі мали піти. Менше ніж за добу мали виконати цей звірячий наказ
Льоня почув, що стара жінка плаче. Її тремтливі плечі освічувало червоне сонце, що виглядало з-за чотириповерхової сусідньої будівлі. Він присів біля неї на підлогу і поклав руку на її плече.
Мені щиро жаль, тьотю Зіно
Усі пішли Цілими родинами. Там були також українці чи росіяни, що допомагали нести речі чи вести тих, хто потребував допомоги. З нами поруч ішла, Ніна, росіянка. Вона допомагала сусідці, якій на вигляд було років вісімдесят, не менше. І от стара впала і втратила свідомість, а німець вийняв пістолета і її пристрелив! У всіх на очах Можеш уявити, я це бачила! Що я тоді відчувала?.. Я зрозуміла, що йду на смерть, і подумала, що в мене тепер ніколи не болітимуть суглоби, що мене так мучили
Тьотя Зіна торкнулася сухою, немічною рукою до коліна.
А тепер знаєш, що я думаю? Нехай би в мене на ті суглоби зсередини хтось кишки намотував Усе ж краще, аніж
Тьотю Зіно ви вижили. І це головне, якось машинально промовив Леонід. Він справді радів, що Зіна Яківна зосталась живою. Але вже за мить пошкодував про свої слова.
Синку, мене Бог покарав. Я пережила своїх дітей. Стара єврейка замовкла на мить, а потім продовжила якимось неживим голосом: Коли застрелили ту бабцю, Ніна почала лементувати, акцент у неї був московський, і чомусь зверталась вона саме до мене: «Видите, тётя, что делается?!» Її і мене відштовхнув німець зі словами: «Геть, росіянки!» Я впала і вдарилась головою об щось, може, бровку. А прийшла до тями лише кілька днів по тому Мене хтось упізнав і привіз у шпиталь. Потім сказали, що я два дні марила. А тепер що мені лишається, Льоню? Я щодня ходжу туди. Запах там спочатку стояв такий, що я вила
Капітан-лейтенанту, хоча він повсякчас бачив смерть у бою, знов стало зле.
Я піду, мабуть не знаючи, що сказати, вичавив він із себе.
Та куди ти підеш, синочку? Лишайся. У мене тепер, і тьотя Зіна обвела висохлими руками кімнату, багато місця І знов заплакала. Поки інших сусідів не підселили
Зіно Яківно, ви ж знаєте, усі ми постраждали від німецького загарбника
Зіна Яківна упялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсім про інше говорила Лише похитала головою і ніби відійшла кудись думками. Прошепотіла до фотографії чоловіка, що висіла з-посеред світлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»