У тому польовому планшеті була фотографія, яку я ніяк не можу забути. Ви коли-небудь закохувалися в людину зі світлини? Не в диктора телебачення або футболіста чи співака, принаймні тих, хто жив з вами в один час (навіть якщо і на іншому континенті), а в хлопця з фотографії льотчика, що разом з моїм неймовірно молодим батьком всміхається щасливо в обєктив? А за ними лани широкі, і десь там, удалечині, ліс на задньому фоні моєї батьківщини Тієї, яку вони захищали від фашистських загарбників.
* * *Це як coup de foudre[1], хай йому грець. У дитинстві я все думала, чи може статися так, що побратим батька зі світлини, в якого я була безнадійно закохана усе своє дитинство, якось стрінеться мені? Адже батько не забував своїх військових товаришів, і вони часто збиралися разом. Чи упізнала б я його?.. Адже я могла піти з батьком на одну з цих зустрічей і подивитись, який він. Могла хоча б просто запитати у батька, чи він одружений? Чи оцей льотчик зі світлини, ну, оцей, нахилений над трофейною каскою, котру використовували як казанок, живий?
Однак у юності я була украй нерішучою дівчинкою. Я боялася запитати у тата бодай щось про нього. Боялася стріти. Між нами було провалля в тридцять з гаком років, яке ніяк не подолати. А втім, його усміхнені очі довго не йшли з моєї нерозумної голови. Чи це була любов? Хтозна
Просто гарний парубок зі старої світлини. Як випадковий стрічний. Ніби стоїш на зупинці і бачиш, як крізь вікно трамвая юнак проводжає тебе поглядом. А ти стоїш нерухомо, боїшся дихнути і все дивишся вслід тому вагону, в якому до вікна, спітнілого від дощу і вологи, прилип носом той, з ким ти вже і дітей народила
Ось питання: чи такі стрічі і справді випадкові?
Адже я й досі памятаю цю світлину. Єдину, на якій є він. Удалечині жовте поле (імовірно, жовте, я хочу так думати, адже світлина чорно-біла) під синім небом. Жодної хмаринки над летовищем. Погода льотна. Вогнище з казанком і чимось поживним у ньому і двоє на передньому плані мій батько і він. Обидва усміхаються, немов війна вже скінчилася. Немов навкруги спокій і благодать. Мир.
Одноногий моряк
«Не свідомість людей визначає їхнє буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їхню свідомість».
К. МарксКожен письменник, працюючи над своїм твором, відчуває іноді сумнів: чи вірний він життєвій правді? Так буває доти, поки ти відчуваєш своє право робити з героєм все, що тобі до вподоби. Але настає раптом момент, коли ти починаєш залежати від його волі, його характеру. Для мене цей момент дуже важливий. Я відчуваю, що герой став живим, а це і є та умова, без якої не можна завоювати довіри читача.
В. Некрасов «Шлях героя», стаття в «Літературній газеті» (26 квітня 1955 р. 50).Розділ перший. Київ 1946 р.
Він повернувся додому без ноги. Знаєте, скільки тоді було таких немічних, хворих, злих на цей світ уже мирний, але й не такий, яким вони хотіли його бачити після перемоги?
Коли він колупався в замковій щилині дверей квартири, що дісталася йому від батька, в царському будинку на вулиці Карла Лібкнехта[2], ще не почало опадати листя з хрещатицьких каштанів. Закінчувалось знекровлене, виснажливо-дистрофічне літо 1946-го.
А чого ви тут ото стоїте? Що вам треба? заверещала доволі голосно сусідка з квартири напроти. «Аби хтось почув і допоміг, якщо злодій», відразу скумекав. Потім побачив у її очах оте, що бачив не раз, поки його з іншими пораненими везли роздовбаними шляхами України на санітарній машині під час евакуації за призначенням, як жінки витирають очі фартухами, не чистими й охайними, а зужитими і латаними, дивлячись на них.
Господи, Льоню? Це ти?!
А що, тьотю Зіно, я так змінився?
Стара єврейка відвела погляд і нічого не відповіла. Щоб не лукавити. Потім роззирнулась навсібіч, ніби за ними хтось стежив:
Ходімо, Льончику, до мене. Я тобі все розкажу
Та заждіть-но, Зіно Яківно, юнак заусміхався, як колись, раніше хлопяком, коли бив шибки цій жінці, граючи у футбола, потім вибачався ніяково. Дайте хоч води напитися в рідному домі
Води, Льончику? Вона подивилася на нього якось безпорадно, стиснула долоні, витираючи їх, чисті, об фартух, і закусила губу. На мить застигла, але швидко отямилась. Та ходімо зі мною тут уже інші замки, не длубайся в них.