Павло роздумував. Як траплялося у його житті (хоч і не часто, але два-три випадки він міг пригадати), перед ним постав вибір. Можна, звичайно, плюнути на все, заліпити діру, сьогодні закінчити ремонт і вже увечері насолоджуватися теплом рідного дому.
«І все своє наступне життя картати себе за втрачену можливість дізнатися, що там лежить!»
Але тоді він не встигне закінчити все вчасно! Подумавши хвилину, Загородній так і не вирішив остаточно, що йому робити, але рука чомусь сама потяглася до зубила. Вирішивши, що це і є доля, Павло обережно продовжив відбивати цеглу, орудуючи по швах розчину. Він виявився ще твердіший, аніж цегла.
Та що там додавали до тебе? спересердя вигукнув Павло. Яєчні жовтки чи яку біду?
Тим не менше його зусилля не минули даремно. Уже через годину отвір у стіні дозволив Павлові вийняти злощасну скриньку. Здувши з неї воїстину вікову пилюку, він уважно розгледів знахідку. Мовби звичайна коробка з-під взуття, але виготовлена з якогось важкого і твердого дерева. На одній стороні Павло зауважив отвір для ключа. Він потрусив скриньку. Всередині щось зашурхотіло.
Заінтригований Павло обережно обмацав нішу. Жодних ознак ключа. Це, зрештою, і не дивно. Навіщо тримати поруч із закритою скринькою ключ! Уже краще зовсім не закривати її!
Ще раз поглянувши на знахідку, Павло важко зітхнув, заховав знайдене на дно своєї сумки і повернувся до перерваної несподіваним чином роботи
Він устиг до вечора закласти отвір, заштукатурити, почекав, поки штукатурка висохне, двічі покрити вапном «кольору морської хвилі» спочатку утворений круг, а затим, щоб не виникло жодних приводів для невдоволення, ще й всю стіну.
Коли Павло переконався, що стіна висохла і жоден навіть прискіпливий ревізор не знайде навіть натяку на брак, годинник показував першу годину ночі. Слушно припустивши, що у такий час турбувати фурію даремно, Павло повечеряв залишками того, що залишилося від учорашніх покупок і ліг спати. Заснув майже одразу, навіть не встигши поміркувати про загадкову знахідку.
Стомлений напруженим минулим днем, Павло Загородній проспав ранок. Була вже десята година, коли він набрав номер фурії.
Роботу зроблено! повідомив він.
І що, по-твоєму, я маю одразу все так кинути і зявитися перед вами, тому що ви нарешті спромоглися виконати свою роботу? почувся невдоволений сонний голос жінки. Чекайте. Коли зможу приїду!
І вимкнула телефон. Павло розгублено дивився на згаслий екран. Ситуація намальовувалася неприємна. Чекати з моря погоди було просто дитячою забавкою порівняно з тим, коли розлючена жінка зявиться у цьому будинку. Це може статися через декілька годин, а може і пізно увечері.
Але вже точно не упродовж найближчих півгодини. Павло просто не уявляв, щоб така ефектна жінка зявилася на людях заспана і без макіяжу. Та вона плаття вибиратиме добру годину, не знайде, і відправиться у найближчий бутик за покупками. Тобто у Павла є трішки часу, щоб хоч чимось заморити червячка. Але не розхолоджуватися. Продавці найближчого магазину продуктів його вже знають, тому і не варто в останній день шукати нових знайомств.
Як і розраховував Павло Загородній, він устиг поїсти, прибрати після себе, передумати про заховану у сумці скриньку (витягувати боявся), і лише тоді побачив на порозі жінку. Цього разу вона була у синьому брючному костюмі, одягненому на голе тіло. Принаймні саме так вирішив Павло.
Зробили, кажеш? без привітання поцікавилася вона. А де другий?
Немає. Поїхав додому, відповів Павло.
Ти це зробив сам? здивувалася жінка.
Павло знизав плечима.
Подай-но лінійку!
Вона взяла протягнуту Павлом довгу будівельну лінійку і приклала до проблемної стіни. Розгледіла місце дотику. Просвіту не було.
Бачиш а ти говорив: австрійська цегла, австрійська цегла! мовила жінка.
Вона відкрила сумочку і дістала декілька стодоларових банкнот.
Твоя плата за роботу. Можеш узяти собі все, захочеш поділишся з напарником. Я вмію бути вдячною, сказала фурія.
Павло подякував і підняв з підлоги сумку.
Ваші ключі, мовив він.
Залишивши власницю квартири наодинці, Загородній швидко спустився сходами на вулицю, вскочив у вчасно підоспілий трамвай і поїхав до потрібної йому автостанції.
ІІ
Дзвінок дав знати, що заняття на сьогодні закінчилися. Принаймні для третього курсу історичного факультету зі спеціальності «археологія». Валерій Пшеничний, молодий доктор історичних наук, закінчив лекцію, але замість того щоб попрощатися до наступної пари, застережливо підняв руку.