Я привітався так, як загально прийнято, відповів він. Саме так вітаєтесь і ви, пане професоре, чи не так?
Звичайно, у нас вітаються саме так, але цей вираз офіційно встановлено у вас удома, пояснив Особінський.
У вас неправильні відомості, пане професоре! заперечив Пшеничний. Вираз «Слава Україні!», до речі, як обовязковий введено тільки у військових формуваннях. Я так розумію, що ви проти цього.
Звичайно, проти!
Можна поцікавитись причиною вашого протесту?
Ми не можемо прийняти вираз організації, оголошеної злочинною у Польщі.
Тобто ОУН?
Саме так.
Хоч я можу заперечити й прочитати вам довгу і нудну лекцію про походження неприйнятного вам виразу, я цього не робитиму. Боюся, що вас не переконаю. Але, пане Особінський, мушу вказати вам на один факт, котрий ні ви, ні ваші прихильники не бажаєте помічати.
Що ж, просвітіть нас, запросив професор. До речі, пригощайтесь!
Ви дуже любязні! подякував Валерій і взяв зі столу пухке печиво. От ви, пане професоре, не бажаєте слухати, щоб мільйони українців, котрі живуть нині у Польщі, віталися гаслом «Слава Україні!». Але ви забули врахувати той факт, що Польща входить у Євросоюз.
На відміну від вас!
На відміну від нас, тому нам легше.
Чому?
А нам не обовязково виконувати всі закони Євросоюзу, хоч ми і намагаємося це робити.
Що ви маєте на увазі? поцікавився Особінський. До чого ви хилите? І до чого тут ваш улюблений вираз?
Пане професоре, ви ніколи не задумувалися, чому у сусідній з вами Німеччині, котра також, як ви, є членом Євросоюзу, так багато іммігрантів з Близького Сходу, а тут їх немає? запитав Пшеничний.
А нам вас вистачає!
Саме! зрадів Валерій.
І професор Особінський зрозумів, що програв суперечку.
Вам не подобаються вигуки «Слава Україні!» під своїми вікнами, хоч цей вислів за увесь сьогоднішній день уперше я почув саме від вас? Що ж, цілком поділяю вашу стурбованість! Але якщо ви не хочете чути «Слава Україні!», то вам доведеться змиритися з іншим висловом «Аллах акбар!». І повірте мені, на відміну від українців, тоді рота їм ви не закриєте.
На здивування присутніх, професор Лех Особінський не відповів нічого. Мало того, він навіть не прийняв участі у дебатах, які вважав своїм коником. Словом, перший день конференції пройшов спокійно і нецікаво.
Повернувшись увечері до будинку Віхури, сам господар, а ще більше українець був здивований метаморфозою, що сталася із запеклим опонентом Пшеничного. Уже вечеряючи на кухні, Войцех припустив, що вся справа у політиці.
На носі вибори, говорив він. Навряд чи продовжиться теперішня політика щодо нашої спільної історії.
Якщо політика визначає наше спільне минуле, нічим хорошим це не закінчиться, підсумував Валерій Пшеничний. З обох боків.
Наступний день повинен бути завершальним, але Валерій вирішив затриматися у Польщі. Віхура вже декілька разів запрошував його відвідати замок Марієнбурґ. Хоч тевтонці, яким колись належав замок і був їхньою столицею, не входили до теми, над якою працював Пшеничний, він усе ж погодився скласти компанію поляку. Марієнбурґ лежав далеко на півночі, й до нього вела довга дорога.
Зрештою, їхати доведеться не пустелею, тому максимум, на що згодилися чоловіки, відступивши перед натиском Касі, так це взяти з собою їжу на один день. Уже виїжджаючи з Жешува, Пшеничний почув смартфон. Він подивився на цифри. Номер був польський.
Хто б це міг бути? здивувався Валерій і натиснув «виклик».
Пане Пшеничний?
Я вас слухаю! відповів той і, прикривши рукою смартфон, повідомив: Особінський!
Почувши таке, Войцех Віхура широко розплющив очі.
Пане Пшеничний, я хочу поцікавитися вашим часом перебування у Польщі.
Зараз ми з моїм другом саме виїжджаємо з Ряшева до Марієнбурґа, плануємо прибути туди увечері. Ми пробудемо там завтрашній день і в суботу з Ґданська літаком я повертаюся додому.
Пане Пшеничний, я запрошую вас до Хелма, сказав Особінський. У понеділок разом з відомими істориками ми організовуємо своєрідний форум, обговоримо останні знахідки археологів у базиліці Народження Пресвятої Діви. Гадаю, вас зацікавить ця тема. Запрошую вас і пана Віхуру до себе.
Валерій Пшеничний здивовано подивився на Войцеха. Той, не відводячи погляду від дороги, лише кивнув головою.
Дякуємо за запрошення, пане Особінський! відповів Валерій. Ми приїдемо.