Автобус прибув на митницю вже затемна. Валерій не любив перетинати кордон власним авто; надто багато часу тривав сам перетин. Автобусом було вигідніше, адже він мав окремий коридор і прикордонники все ж розуміли, що він обмежений часом.
Ось і зараз лише якась година була потрачена на всі формальності. Поцікавившись у Валерія метою поїздки, миловидна жінка у формі поставила у паспорті штамп і побажала щасливої дороги.
Відстань, що залишилася до Жешува, проїхали за дві години, тому коли Валерій Пшеничний зійшов на автовокзалі, Войцеха Віхури ще не було. Валерій, звичайно, знав, де живе його колега, можна було взяти таксі й без пригод дістатися на потрібну вулицю, але цей варіант вирішив залишити на крайній випадок. Наприклад, коли Войцех не зявиться. Пшеничний почав уже непокоїтись, що доведеться викласти кругленьку суму одному з таксистів, котрі здалека з цікавістю спостерігали за потенційним клієнтом, як несподівано поруч пригальмував «опель» Віхури. Войцех залишив салон і підбіг до Валерія.
Я не чекав тебе так швидко! говорив він, обнімаючи українця. Що сталося? Чи наші стражі граничні хтось поміняв?
Сам розгублений, признався Пшеничний. Але нас у салоні було мало, в автобусі перед нами також. Щасливий збіг обставин, не більше.
Шкода! зізнався Віхура, забираючи у Валерія сумку. Кася вже тебе зачекалася. Каже, що пан Валерій приїде голодний і що він любить гаряче.
Пшеничний засміявся. Йому було приємно, що дружина Войцеха памятає такі дрібниці.
Як почуває себе Роксолана? смакуючи це імя, поцікавився поляк.
Він вирулив на головну вулицю і збільшив швидкість.
Чудово! відповів Валерій. Просила кланятись.
Войцех Віхура жив на околиці Жешува у власному будинку, але наявність авта й чудові дороги дозволяли дістатися до будь-якої точки міста швидко, з комфортом і вчасно.
Як і говорив Войцех, Кася зустріла їх радісно, поцікавилася самопочуттям Валерія, здоровям родини і запросила на кухню. Розуміючи, що на сон гість багато їсти не буде, господиня обмежилася «гербатою» і легенькими канапками. Поговоривши ще з півгодини, Войцех відвів Валерія до спальні, котру той зазвичай займав при кожному візитові сюди.
Конференція, присвячена історії навколишніх земель і співіснуванню поляків та українців у чотирнадцятому столітті, проходила у приміщенні одного з готелів Жешува. На велике здивування Валерія Пшеничного (та й не лише його одного), столичне світило професор Лех Особінський цього разу навіть не підняв звичне для нього питання, що було першопричиною державотворення на цій території. Українець зробив висновок, що для професора це запитання вирішене вже давно і не варто зайвий раз давати привід опоненту, тобто Пшеничному, для спроб заперечити це.
Зіткнувшись із таким ходом конференції, Валерій Пшеничний також змінив тон свого виступу, не наполягаючи на історії Жешува до чотирнадцятого століття. Тобто сама конференція проходила загалом спокійно, якщо не рахувати того неприємного для українця факту, що інакше як «Малопольска всхудна» ці землі професор Особінський не називав.
Перед тим як почати дебати, оголосили каву-брейк. Саме тут, у неофіційній обстановці, зазвичай відбувалися справжні, не показові, суперечки, домовленості та просто знайомства. Як правило, під час перерви на каву учасники подібних конференцій, семінарів та форумів групувалися за інтересами, тому яким же було здивування Валерія Пшеничного, коли його разом з Войцехом Віхурою запросили до столика, де зібралися прихильники професора Особінського на чолі з ним самим. Захопивши з собою каву, вони попрямували до столика біля вікна. Печива брати не стали, слушно припустивши, що, якою б гострою не була розмова з професором, десертом усе ж пригостять.
Валерій привітався.
А де ваше звичне «Слава Україні!»? розчаровано запитав професор.
Валерій внутрішньо напружився. Він відчув, що саме тут криється небезпека.
Я привітався так, як загально прийнято, відповів він. Саме так вітаєтесь і ви, пане професоре, чи не так?
Звичайно, у нас вітаються саме так, але цей вираз офіційно встановлено у вас удома, пояснив Особінський.
У вас неправильні відомості, пане професоре! заперечив Пшеничний. Вираз «Слава Україні!», до речі, як обовязковий введено тільки у військових формуваннях. Я так розумію, що ви проти цього.
Звичайно, проти!