Олександр ще молодий, пане Єжи, звернувся він до Немирича. А молодим властива різкість.
Мені прикро, ясновельможний князю, що мої слова спричинили непорозуміння, розвів руками сенатор. Я лише гість у вашому домі і
Ми нащадки непереможних сарматів, не дослухав князь-гетьман. Ми не повинні приносити з вулиці когутячі звичаї та возноситися рогом у довіреному товаристві, та ще й за нікчемного приводу. Тим більше, коли ця зверхність не підкріплена поки що нічим, окрім як народженням від благородних батьків та родинними звязками.
Я чув, що молодий лицар показав свою хоробрість у боях з московитами, сказав Немирич.
У боях? розсміявся Радзивілл. Хіба що в боях застільних та альковних.
Кажуть, що він не був таким до одруження з Оссолінською, зітхнув князь-гетьман. Що поробиш, у ньому тече королівська кров, а одруження з донькою коронного канцлера лише згустило в тій крові гординю.
Щодо королівської крові, то маю сумніви, зауважив Радзивілл. І не я один.
Але не сумнівайся при ньому, я тебе прошу Конецпольський підвівся. Що ж, може й до кращого, він подивився у темряву, туди, де чекали слуги. Замість шахів зможемо відвідати декого в Арматній вежі. Декого, приналежного глибшим знанням світу сього.
Ви вмієте заінтригувати, найсвітліший князю, Немирич підвівся слідом за господарем дому. Я думав, що Арматна давно закинута.
Не зовсім, ясновельможний зачекав, поки слуги надягнули на нього шубу, відтак уточнив: Верхні майданчики її руйнуються, проте підвали там знамениті. Зараз побачите.
Підвали нівроку, підтримав Радзивілл. Та й підземні ходи капітальні.
За кілька хвилин всі троє вже спускалися на підземний поверх палацу, сполучений зі старою цитаделлю. Немирич втішився, помітивши, що серед слуг з факелами не видно Цибера. Пройшовши вузьким цегляним коридором, вони вступили до квадратної зали. Чотири камяні колони підтримували низьке склепіння.
Посвіти, Конецпольський показав на стелю.
Слуга підняв смолоскип, руде полумя затанцювало під самим склепінням. Немирич побачив грубий малюнок: охряна ящірка звивалася в колі кутастих знаків.
Давно мальовано, сказав ясновельможний. Це за часів Казимирових.
Ще раніше, не погодився князь-канцлер.
До Казимира нічого мурованого тут не будували, лише з дерева, гетьман, здавалося, вдивляється в древні руни, частина з яких вже майже не проглядалася. Тепер ніхто прочитати не може. Скоро пліснява все тут зжере.
Ніхто не може? Навіть так? Немирич вийняв з кишеньки камзола монокль, подивився крізь нього на руни; йому здалося, що він десь бачив подібні знаки.
Наслідуєте Нерона, пане Єжи? поцікавився Радзивілл.
?
Імператор, якщо вірити Плінію, носив з собою смарагд, крізь який дивився гладіаторські бої.
Давно не перечитував Плінія, пане Ольбрахте, посміхнувся Немирич. А в Галлії і Голландії помічні скельця не дивина. На відміну від наших країв.
То все від економії на свічках, визначив ясновельможний. Книжні вони там та скупі, як лахмітники; от і сліпнуть. Якби ті галли з батавами гасали степом, як ми, сармати, то ніякого б скла не чіпляли на носа Всі ви, обвів він поглядом слуг, залишитеся тут і чекатимете. А ви, панове, візьміть смолоскипи. Вже недалеко.
Троє вельмож вступили під нижчі арки, де зверху звисало моховиння, капала вода, а глиняну підлогу не вкрили плитами. Тут, ховаючи за халяви гральні карти, їх зустріли вартові: в гетьманських кольорах, старші віком, зашкарублі у давніх війнах, з вибляклими очима та вислими вусами. Конецпольський відвів начільного з драбів до глибокої ніші й перекинувся з ним кількома фразами. Говорили тихо, сенатор ні слова не розібрав.
Відтак вони спустилися сходами до підземних казематів, де знову почалося царство грубого каменю. Велетенські брили тиснули з боків, а прохід з кожним кроком вужчав. За поворотом шлях заступили двері. Масивні на вигляд, вкриті залізними бляхами.
Князь-гетьман постукав по блясі перснем.
Невдовзі за дверима зашаруділо. Немирич уявив, як мешканець підземелля прикладає вухо до холодного металу.
Конецпольський знову постукав. Один раз і, після паузи, швидко двічі.
Було чути, як повертається ключ. Верескнули завіси. Перед вельможами виникла фігура, вигляд якої пасував до тутешніх брил і дверей. Високий худий чоловік кутався в балахон, на який, замість коміру, нашили вовчу шкуру. Звірячого хвоста чоловік зачепив за пробиту шпилькою пащу. З білої бороди на облізле хутро сипалася лупа. Фігуру увінчувала засалена, а колись червона, баретка. Попри збідований вид, балахонник дивився гордо, навіть зверхньо.