Думаю, що так. А ще згадую того ритора, що вчив мене у братській школі. Він любив повторювати, що не варто покладати всі очікування на телуричні сили. Казав, що слово народжує творіння цікавіші, аніж земля-прамати.
Серед товариства залягла довга мовчанка. Лише в колбі кальяну не припинялася булькотлива справа та шаруділи слуги, розставляючи наїдки на складеному зі скринь столі.
То ви кажете, що двічі навідували ті ґрунти? після щирої затяжки уточнив Немирич.
Так.
А якби, пане Іване, я звернувся до вас із проханням відвести до того місця пана Яноша? Пан Олександр повідомив, що негайно після весілля ви відправляєтеся до Корсуня.
Козацький комісар вже мабуть зачекався на свого писаря, усміхнувся Виговський. Я і щодо весілля невпевнений. Якби пан електор не запросив до цієї розмови, я б у місті й не ночував.
Хіба ви не запрошені на весілля?
Був запрошений.
То лишайтеся.
Буде видно, писар глянув на електора, той знизав плечима. А що стосується пана Леваї, то жодним чином не буду проти, щоб високовчений пан склав мені компанію. Єдине, про що мушу попередити: їхатиму верхи, борзо й без особливої охорони.
Це не питання, запевнив Немирич. Я дам вам своїх джур, або ж попрошу в ясновельможного
Лицарі не бояться шляхових пригод, трансільванець задер голене підборіддя.
Тим більше, що нас із паном охоронятимуть дана мені королівська грамота та ваше знане імя, із серйозним обличчям наголосив Виговський. З вашого дозволу, шановне панство, будемо вважати, що цю перипетію ми вичерпали.
Але ж, пане Іване, ви ж не відмовитеся прийняти від мене дещо на знак поваги? Немирич відстебнув від пояса шкіряний капшук.
У тому немає потреби, пане Єжи.
Юрій.
Жодної потреби, пане Юрію.
Дорога до Корсуня неблизька, зимна. Й вам з паном Яношем не завадять кілька португалів.
То віддайте їх пану Яношу, підсумував Виговський. Але я маю до вас, пане Юрію, запитання спекулятивного штибу. Якщо ви, навзаєм, маєте час та наснагу
Буду радий вам відповісти, якщо дозволять мої скромні знання та досвід.
Але то вже настав обідній час, нагадав електор. До княжих столів запросили на вечір, то ж тепер не погребуйте принагідним куховарством.
Штефанович дав знак і слуги зняли з жаровні мідного казана, де варилася осетрова юшка. На столі вже стояли срібні кубки-погари з мальвазією, щойно добутою з пузатої дельви22, тарелі з гречаними галушками на салі і медовими плесканками, миски з волоськими горіхами та соленими грибами.
Не встигло товариство спробувати юшки і пригубити мальвазії, як на стіл поставили срібну гусятницю.
Електор відкрив її. Запах прянощів і смаженої дичини наповнив приміщення.
Пропоную славному панству оцінити верховну страву мого домового поварчука. Мазури називають її «пяним веприком».
Певно, навіть тутешні дики пють оковиту, спробував пожартувати трансільванець.
Вепрове мясо поварчук добре вимочив у вині з часником та прянощами, а перед смаженням виваляв шматки у перетертій з волоськими горіхами кориці, пояснив Штефанович. Також він додав суміш із трав та корінців, назв яких не сила запамятати.
У назвах немає потреби, якщо мясо таке соковите, зауважив Виговський, пробуючи дичину з ножа.
Тут можна посперечатися, посміхнувся Немирич. Галли дають своїм паштетам та випічці такі несподівані і дотепні назви, що лише вони одні розгортають апетит, наче бойовий прапор. У Реймсі мене пригощали паштетом з оленини, який називали «вечірньою ностальгією ненажери». А в Бремені італійський кухар зготував нам «серце в кареті збудженої графині». На вигляд звичайне мясо, проте всі шукали в ньому причину збудження. І, як не дивно, знаходили. То ж назви мають значення.
Ніхто з присутніх не заперечив.
Коли товариство взяло штурмом зовнішні бастіони голоду, розмова відновилася.
Перед тим, як запитати в пана Юрія, почав Виговський, я б хотів зробити невеликий вступ, аби пан Юрій та ви, панове, зрозуміли, які саме складні та пекучі думки спонукують мене поставити це запитання. Адже відправляючись до Корсуня, міркую про минуле та майбутнє нашого краю. З вашого дозволу.
Звісно, пане Іване, кивнув сенатор.
Я вже згадував прикрі республіканські чвари, що від початку правління Жигимонта Третього струшують Річ Посполиту. Як на мене, причина їх криється в тому, що були порушені давні клятви, які давалися руському лицарству за славних часів Яґеллонів. Тоді, згідно старих уній, нам були передані королівські привілеї, серед яких чільне місце посідала повага корони до прабатьківської віри нашої, яку на руських землях достойно отримали від грецьких патріархів. За доби Яґеллонів короновані мужі ставили першим у титулі звання великих князів руських. Духовними місцеблюстителями тієї згаслої державності були і є київські митрополити, що не даремно мають осідок у престольному місті князів давнини. Чи погоджується пан Юрій з такими моїми розмислами?