Саме стіни й образи Покровської церкви бачили хрещення першого українського байкаря й ректора Харківського університету Петра Гулака-Артемовського та його небожа, видатного співака й автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.
У Покровській церкві правило службу не одне покоління Гулаків: отці Патрикій, Петро, Степан, Василь їхні прадід, дід, батько і дядько.
З їхнього прадіда й почалася родинна служба в Покровській церкві.
1742 р. у Городищі було збудувано церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці й запрошено служити в ній Патрикія Гулака-Артемовського, який на той час вів службу в Черкасах. За свідченням старожилів, неподалік від Покровської церкви був будинок священика, поділений на дві частини. Одна слугувала обійстям для його родини, а у другій розташовувалась маленька церковноприходська школа, в якій навчались грамоти діти городищан. І хоча церкву було зруйновано (у радянські роки під час боротьби з «релігійним опіумом»), память про неї й нині живе у спогадах старожилів. Уродженка міста О. Середа (Білашенко) так описувала По-кровську церкву: «Вона була деревяною, великою і красивою, стояла над річкою, і двері були над бугром. до церкви ходила з мамою і сестрою, і хрестили мене в цій церкві. Від церкви вулиця тягнулася до хутора Піщаного. А біля храму стояв будиночок, у якому здавна була церковнопарафіяльна школа». За словами О. Середи, школа працювала і в 20 30-х рр. XX ст., і вона разом із сестрою навчалася в ній у 19321933 рр. Жінка і тепер памятає верандочку, прохід і кімнати, де були класи. Але згодом приміщення школи зруйнували, а церкву розібрали на будматеріали та інші потреби. Так, сусід О. Середи бригадир й. Буюк, скориставшись «службовим становищем», набрав стільки дощок, що з них побудував сарай, який невдовзі згорів, а люди говорили, що то «кара Божа».
Представниця роду Гулаків О. Шляхова розповідає, що біля церкви було не лише приміщення школи, в якій вона вчилася в початкових класах, а й невеличке кладовище, на якому ховали священиків та служителів церкви. Але через радянський вандалізм та безбожність у Городищі від нього не залишилося й сліду.
Із розповідей місцевих жителів, зокрема П. Шляхового, відомо про руйнування, паплюження могил священиків та самого кладовища. Так, за його словами, у 50-х рр. ХХ ст. при будівництві мосту через р. Вільшанку землю для насипу набирали з місця, де була церква. У той час П. Шляховий працював шофером і на власні очі бачив руйнування склепу, як «у ньому падали й ламалися деревяні домовини священнослужителів». Вочевидь, у склепі покоїлися останки як служителів церкви, так і священиків роду Гулаків-Артемовських: отців Патрикія, Петра, Степана, Василя. На жаль, через безбожність та манкуртство частини жителів міста їх так і не перепоховали, як належить, а розбиті домовини відвезли на Курган Слави, де, скинувши в яму, засипали землею з того ж кладовища.
В. Гулак, житель міста й нащадок роду Гулаків-Артемовських, своєю розповіддю підтверджує слова П. Шляхового.
За його словами, у 1953 р., коли ще юнаком відвідував За-греблянську школу, він став свідком того, «як під час будівельних робіт на р. Вільшанці грейдером було розрите поховання: вузеньке приміщення під землею, куди вели сходинки, немов до льоху, в якому по обидва боки стояли деревяні домовини, що були не дощаті, а довбанки в дереві».
Уродженець містечка А. Журавель розповідає, що змалку разом із друзями-однолітками гуляв на цвинтарі, що був нижче Покровської церкви. Він добре памятає, що серед поховань там були й могили радянських та німецьких солдатів, «оскільки бабуся частенько його сварила, щоб не підходили до німецької». Уже в дорослому віці, коли він працював водієм вантажівки на будівництві мосту через р. Вільшанка, на власні очі бачив, як було розрите кладовище. Запали йому в память жахливі картини паплюження кладовища: «Бульдозер горнув землю на купу, а екскаватор черпав звідти землю разом з останками, уламками домовин та піском». Усю ту землю відвозили на місце, що було відведене для спорудження Кургану Слави. «Там змішалися останки і з нашої солдатської могили, і з німецької, і священиків церкви. Щоб робили перепоховання такого не памятаю», згадує А. Журавель.
Н. Очковська розповідає, як із мамою ходили до церкви святити вербу. Біля церкви був деревяний будиночок початкова школа, яку Н. Очковська відвідувала, а батьки їй розповідали, що в ній споконвіку жили священики та їхні сімї. Поруч зі школою була попівська криниця, а нижче кладовище.