Пізньої осені 1860 р. М. Лисенко вирушив збирати фольклор в рідне для нього село Жовнини. Про першу етнографічну мандрівку М. Старицький пише: «Різдвяні свята Лисенко провів у нас канікули ми почали тим, що безпосередньо самі відправилися на «вулицю» і намагалися перезнайомитися з усім селом, маючи метою і пропаганду своїх ідей, і зближення, злиття з народом, і збір етнографічного матеріалу. Лисенко проникав і на «досвідки», і на «вечорниці» виуджуючи усюди народні мелодії, котрі заносив у свій музичний портфель ми з ним затіяли одразу немалу справу написати українську оперу. Зараз же від слова до діла взявся написати лібрето на основі Стороженкової комедії «Гаркуша», а Микола взявся написати музику. Шпаргал помічений: «Лебехівка, 1864 року»».
Зимові канікули 1861 р. М. Лисенко провів у П. Чубинського. Олена Пчілка у своїх спогадах писала: «Під час перших же зимових свят на Різдво 1860 року і новорічні свята 1861 року він приїхав до Павла Чубинського записувати народні українські пісні і повернувся до Києва з великою збіркою їх». Так, зі студентських років М. В. Лисенко стає музичним етнографом.
У Києві Микола продовжує інтенсивно займатись музикою. Він захоплено вивчав опери Глінки, Даргомижського, Сєрова, знайомився з музикою Шумана і Вагнера. До 1860-х років належать спроби написання музики до мелодрами М. Старицького «Панське болото» (нотний матеріал не зберігся). Виступає як піаніст у концертах на користь створеного в той час Київського відділення Російського музичного товариства.
Після скасування кріпацтва, в умовах польського національно-визвольного повстання 1863 р., що поширилось і на Правобережну Україну, російська влада видає горезвісно відомий «Валуївський циркуляр» про заборону української мови. Доходило до курйозів. В. Антонович із цього приводу писав: «Загальновідомо, що М. Лисенко, якому заборонили співати українські пісні в оригіналі, переклав їх для свого хору французькою мовою і так виконував для київської публіки, щоб не співати російською».
1864 р. Лисенко закінчує університет «по разряду естественных наук», а у 1865 р. захищає кандидатську дисертацію «Про розмноження стрічкових водоростей» і одержує ступінь кандидата природничих наук. Але найбільш вабила молодого науковця музика і він вирішує здобувати вищу музичну освіту за кордоном. Але для цього потрібні були кошти, які родина на той час не мала.
Розділ четвертий. Заробітчанство
Микола Лисенко на Таращанщині (18651867)
У 1865 р. Микола Лисенко вступив на посаду помічника мирового посередника в Таращанському повіті. Вибір місця чиновницької служби був невипадковим. На посаді офіцера драгунського полку у Таращі служив батько Миколи Лисенка, Віталій Романович, а вийшовши у відставку у чині «полковника з мундиром», обирався повітовим маршалком (предводителем дворянства) Таращанського і Сквирського повітів.
«У зеленім урочищі, поблизу широкої і повноводної ріки на високім пагорбі стояв курінь козака Тараса рибалки і мисливця. «То був парубок моторний і хлопець, хоч куди козак» і на всі руки мастак. Доводилось йому захищати свій край від ворогів. Бо за липовим лісом у широкім степу владарював злий хан, який якось вирішив узяти собі за наложницю дівчину по імені Котлуй. Але дівчина від старого осоружного хана вирвалась і втекла: лисицею перебігла степ, куницею перестрибнула липовий гай, на лебідку перекинулась і перепливла широку ріку. Вийшла із води, стрепехнула крильцями та стала красною дівицею. Тоді отам узрів її козак Тарас. Полюбились вони і стали вдвох жить і поживать. І народився у них хлопчик, якого також назвали Тарасом. Якось молода мати з пятирічним хлопчиком подалась на річку прати білизну. Ось тоді беззахисних їх захопив злий хан. Познущався він над молодицею і втопив її у річці, а хлопця забрав у полон. Тим часом повернувся козак Тарас з полювання, побачив, що нещастя, і кинувся за ханом навздогін. Догнавши злого хана, він поганця скинув у прірву, а сина визволив із неволі», так оповідає місцева легенда про походження назви невеликого містечка на півдні Київщини (за 120 км від Києва) Таращі, розташованого у межиріччі Росі та Гнилого Тікича, серед зелених лісів, куди занесла доля 21-річного Миколу Лисенка.
Вперше згадка про селище Тараща, як встановив київський краєзнавець В. Сергієнко, віднаходиться у Руській (Волинській) метриці. Так, у записові за 10 жовтня 1592 р. зазначається: «надано у довічне володіння Родкевичу і Лесевичу селище за Білою Церквою, що лежить на шляху Татарському, який веде з Татаровщинизни повз Березовий Гай». Правда, тоді селищами називали малолюдні або й пусті урочища. Датована історія поселення Тараща розпочинається з 1709 р., коли польський король Август ІІ за вигнання шведів з Любліна нагородив теребовлянського старосту, полковника Антонія Блендовського, надавши у довічне користування урочище «Тараща». Наполегливість польського полковника А. Блендовського, не дивлячись на бурхливий час воєнного протистояння (1711 р. під час походу П. Орлика щойно збудовану залогу буде спалено), згодом приносить плоди: вже 1722 р. король Август ІІ надає Таращі право проводити ярмарки чотири рази на рік (на День святого Юрія, День святого Онуфрія, на Різдво Богородиці й в середньо-посну неділю). Таким чином, Тараща перетворюється у містечко, людність якої, як зазначають літописці, складали «різні бурлаки зухвалі».