Всего за 399 руб. Купить полную версию
КОЛИ СОНЦЕ СХОДИТЬ
Ніч була тиха, майова.
Легеньким серпанком синявої мраки вона обтулила долини й луги й дрімала сама над ними. Тисячі очей дрижало вгорі. І що одно затулилось, розтулювалось друге і держало варту.
Далеко поза нами губилися послідні хати оселі. Губилися з ними спомини сизи-фової праці, танталових мук. Росла свобода, змагалось чуття сили, кріпшалн надії, окрилялась віра, будилась любов.
І заспівали ми пісню, пісню чисту, як ранішна зоря, веселу, як схід сонця. А вітер почув її за горами, за лісами. Зірвався, надлетів, на крила взяв і поніс долинами, ріками, хвилями
Зірки гасли по одній. Мовби 'їх хто рукою знімав. Місяць блід і висів на обрію, як шмат білої хустинки.
Неприємний приморозок потряс нашими кістками. А тяжка мрака зачала тоди зсуватись з гір і укладатись великими пасмами по широких долинах.
Перед нами вискочила гора. Темна, як стіна, стояла вона на срібно-синім небі. А над головою висіла мрака. Скоро ставало ясніше, вона кудись дівалась. Ніби розбивалась і розсувалась і прибирала нові форми.
Були се, немовби велети зі страшним виглядом. В шоломах, зі щитами, мечами.
Ніби з-за гори вилізали. Напереді більші. А за більшими менші і такі маленькі, що їх і доглянути годі було. Лишень маса сіра посувалась напереді, вгору.
Ціле військо пнялось на шпиль гори.
З дивним поспіхом гнали, переганялись. Зі всіх сторін підіймались і дерлись вище і вище. Буцім на один знак станули всі разом і почали радити раду. Хвиля поважна. Хвиля супокою. А далі знов той самий поспіх.
Котрі дістались на гору, підносили драбини й стовпи, а на них ставляли другі. А стовпи й драбини були удвоє такі, як найбільші з них.
Тим часом ставало ясніш. Небо залилось золотистою зорею й з усміхом глянуло на світ, що тремтів в послідних обіймах холодної ночі.
Я глянув довкола. Скрізь угорі таке саме життя. Тисячі військ метушилось, тисячі рук підіймалось і опускалось. Одні спускали на землю стовпи й привязували до них мідяними ланцюгами драбини, а на драбині другі і так далі аж вгору, куди око не догляне.
А ті найменші, що бігали, як комашки, то вгору, то вдолину, розмотували посторонки й крутили мотузи й привязували одні кінці до стовпів, а другі відкидали далеко перед себе.
Інші працювали при величезних машинах. Густі стовпи пари садили вгору і залягали цілу просторонь, осяяну першими відблисками соняшного проміння.
Вся робота йшла в напрямі сонця.
Тоді я зрозумів.
Се був герць двох сил.
Ніч і день боролися.
Кілька разів здригнулось повітря, кілька разів подув вітер долиною, кілька разів заворушилась ціла юрба велетів по горах і стало ясно
Але сонце ще боролось.
Що ось вискочила вогняна куля, то й зараз ховалась назад і за кожним разом, коли силкувалась лишитись вгорі, прибиралась на інші кольори. Неначе з напруження мінилась.
Решту сил видобували велети, щоб побідити світло.
А воно спокійно, величаво, свідоме сили й могучості, розвивалось на цілий світ. Вже було певне побіди.
Втім знова сховалась золота куля. А коли вискочила, була обмотана всілякого роду мотузами і ланцюгами.
Отже побідили
Затріщало, загомоніло, заревло. Гук пішов, немовби гори валились.
Нема вже виходу для сонця.
Страшна боротьба велась на далекім небі.
Всі фарби перемінювались і переливались і відновлялись. Один поперед других спішились вояки, щоб помститись за кривду.
Рішаюча хвиля.
Ще один раз вгору.
Ще один раз придавити.
І кінець боротьбі.
Побіда дня, світла, правди!
Як дикі птиці розлетілись мраки по горах, дебрях і лісах. Поховались і сліду не лишили по собі ніякого.
А сонце, чисте, як кришталь, стояло вгорі і сміялось з тих безрадних велетів. Сміялось і несло радість на долини. Будилась земля і дрижала тисячами крапель перлистої роси! А в кожній краплині було сонце ясне! Будились люди, і гомоніли тисячами згуків веселої пісні! А в кожнім згуці була свобода свята!
Михайло ЯЦКІВ
5.10.1873, с. Лесівка біля Богородчан на Прикарпатті 9.12.1961, Львів
Вчився у гімназіях Станіславова та Бережан. Працював актором мандрівного театру, службовцем страхово-кредитного товариства у Львові. У1914 р. був мобілізований до австрійської армії. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором газети «Рідний край», фінансованої польським урядом. Галичани, які не змирилися з приєднанням Галичини до Польщі, влаштували йому бойкот, і з тих пір він аж до приходу більшовиків не видав жодної книжки.