На момент блиснула іскра свідомості, що се вже було, і враз погасла безслідно.
Летів рівно і плавко, коли підіймався вгору торкався волоссям каміння, як збочував черкав крилами об стіни.
Почував, що минають століття, що він живе і житиме вічно, що він безсмертний.
Почував, що він живий, що всі його мисли тут, при ньому, та ні одної з них не міг покликати до свідомості.
Лежав із невимовною тугою в душі, що переходила в біль тупий і гнітючий.
Почував, що вже не скинути з себе сього гніту, не пригадати, не вловити ані найменшої мисли.
А коли він заплющував очі, біль тупий поволі-волі зникав, і тоді він лежав нерухомо, як труп.
Не почував ні болю, ні туги; ні голоду, ні снаги; ні тепла, ні холоду.
Усе єство його прагнуло лиш одного спокою.
Повного небуття.
Так лежав довгі тисячоліття
А коли відкрив очі і глянув у далину схопився, розправив крила.
Побачив, що здалека, в пащу печери заглядає тьмяне світло.
Біля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднілася ледве помітна смуга сірого світла, і те світло так гостро його вразило, що враз дійшло до свідомості, і він несподівано для себе скрикнув:
Світло!
І тут згадав про світ білий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все
Як вихор ринувся з печери назустріч світлу.
І тут прокинувся від сну.
Жах стояв в його широко розкритих очах.
Лежав у ліжку і почував іще тупий біль свого безсмертя. Увесь тремтів, і холодний піт котився з його чола. Поволі-волі заспокоївся.
Тоді радість, невимовна радість, що то він не єсть безсмертний, переповнила йому душу.
Тіло, в якому догоряло останнє життя, мліло від щасливого почування, що пережиті тисячоліття були лиш коротким сном.
Навкруги стояли його помічники, чужі йому люди, і дожидали кінця.
Тут побачив знову білого янголя і навіки склепив очі.
Тиха, радісна усмішка лягла на прекрасне старече чоло
ТУРКИ
Ритмічна фантазіяНеначе павич пишновбраний, дріма на високій горі величезнеє місто. Високі будинки й маненькі хатки і білі, і жовті, і сині, і червоні усі до гори припадають, немов то квітки степової, геть усіяли рясно високу могилу козацьку. Світленькі віконця на простір морський поглядають, ген прямо на схід.
Один я у хаті своїй, що на самому версі гори. Дивлюся у віконце, як вітер тіль-тіль коливає верхівя зелених дерев. Дивлюсь на широкий морський краєвид, дивлюся, як з двох боків море оточує город увесь і як обійма його ніжними тими руками, мов мати кохану дитину.
Далеко-далеко за морем зоря світова погасає.... А скрізь навкруги розливається світ якийсь білий, молошний, і тіні кудись ізникають. Так світло стає, так округа ясна, що немов на картині все бачу.
Скрізь тихо. Я чую, як в досвітній тиші бє хвиля морська в камяне набережжя, як глухо плескоче, немов хто з просоння у сні буркотить. Навколо, куди лише око сягає, в цьому полусвіті не бачу ніде я живої істоти. Скрізь мертво.
Та що це? Ген там на просторі ось повагом тисячі білих голів виринають на поверх з морської безодні. Все вище та вище встають ції тіні-привиддя із тихого, сонного моря, немов мармурові статуї Їх тисячі безліч цих тіней Встають вони дружно усі вже по пояс з води виринають І ось на морському поверсі вже стали у повний свій зріст Всі в білих убраннях, обмотані голови білим, немов завивалом турецьким. То білії турки у білих чалмах, у довгих, у білих одежах. Стоять на воді непорушно з хвилинку, і разом без гуку та тихо рушають на місто. Ідуть по воді, мов по кризі, тісними рядами, неначебто військо. А вже коло берега діляться рівно направо й наліво, на два величезні загони. Йдуть по сагах вони й місто обходять з боків. А там на підгірю за городом сходяться знову докупи. Стоять одну мить далі лізуть на гору і всі підступають до міста. Кругом суходіл заступили з усіх трьох боків і вже виходу з міста не стало нікому: ні пішки пройти, ні обїхать конем. Стоять коло города білії турки, стоять непорушно, мов білії тіні, у білих одежах, у білих чалмах.
Стоїть так березовий ліс зимового тихого ранку.
Я глянув на город, а там уже дніє: скрізь заспані люди встають та поквапом за діло беруться. Ніхто з них не знає, що сталось, ніхто білих турків не бачить.
Ось тихо на город рушають ції білії тіні. Йдуть навпростець, немов риби пливуть. Проходять вони крізь паркани, крізь стіни в домах, мов повітря. У кожную хату ввійшли і стоять собі мовчки.