На бережку за корчами охолов страх, але те, що я видів, опанувало мене.
Я приліг до румовища й сліджу.
Таємничої появи не видко, але в мені дрижить непохитна, глумлива певність, що вона не лиш не ворухнулася з місця, але навіть не завважала мене.
Стежу пильно, довкола погода і така тишина, що ні листок не здригне. Пригадую собі, що нині не видів я ще ні одного чоловіка, ні звіряти навіть. Гейби увесь світ вимер. Я дивився пильно дкрайній колюмні і не міг збагнути того, що зайшло. В ту мить, як схоплював я попередню хвилю, в ту мить пересилення між душевним скупленням, а зовнішним забуттям вчув я, що дух мені займає, і виджу на камінній підставі ту саму постать.
Чоловік закутаний в чорне, як вугіль, простирадло, сидить і глядить уперто перед себе, а його очі світять з підлобя так, що не видко зіниць, лиш блискучі білки.
В мені усталювалося пересвідчення, що ся поява не знана на люднім місці, що її виключне царство се зачаровані урочища і самота старинних замчищ.
Чи се поет, чи демон мені байдуже, мене цікавила чимраз більше математична точність сего улицетворення заклятих старинних загадок так, що вкінці відчитав я в сій появі цілу необмежену містерію незнаних синтез, майстерну аналогію, живе доповнене старого замчища.
Нудьга налітала на мене, я глянув знов туди, куди смотріла уперто постать, і мене придавила знов грізна тишина, приковала так, що я не міг утекти, ні рушитися, лиш вгріб пальці в землю і тремтів усім тілом.
У хвилі, як тишина дотулилася вічної мертвеччини і, як здавалося, настає кінець світу зірвався громом такий гураґан, що я вдарив лицем до землі.
До мене долетів регіт, я підняв очі й узрів крізь шалену метушню піску і галуззя появу в бісноватім танці, чорна плахта розвівалася і мигала на голих кістках, я замкнув знов очі і котився вдолину.
Як довго се тривало, не знаю.
Мене збудила знов звичайна свіжа погода.
Я встав і вздрів перед собою широку лаву чорної спустошеної землі, видертої великанськими скибами, геть долинами аж до краю овиду.
І, не оглядаючись, пішов я тією чорною лавою.
БІЛИЙ КОНИК
Моїй дружині Галі
Перекинулася моя жінка білим коником, я сів на нього, але голос сурм і барабанів пригадав мені воєнний розказ, що маю їхати з іншими боронити чужої вітчини.
З лави кінниці гурт за гуртом рушав вперед, мене обіймив неспокій.
Прийшла черга на мене, мій білий коник вигнув шию, вдер ногами до звалищ міста, а коли я розглянувся, увидів себе на розлогім самотнім степу.
Білий товариш похилив голову і працював пильно ногами, мене похилила журба на його шию, я потупив очі в тій пильній праці.
Так мовчки ти все двигаєш нашу тяжку долю.
По дорозі стрічали ми своїх. Одні пиячили, другі торгували й лічили гроші, інші вели сварку, хто з них найліпший, і волочилися за чуби, а ще інші йшли на прощу.
Не буду займати їх, сказав я.
Так, так, відповів білий товариш, киваючи головою, і смутним бистрим зором вдивлявся в землю і працював ревно.
Опинилися ми далеко, виїхали на високу гору, а на горі була зачарована звіздочотня.
Я вибіг на самий верх до піднебної салі, притулився до найбільшого дальновида і став смотріти ген вдолину на те нове місто, в якім мені доведеться жити. Слаба людська вдача з-перед віків порадила мені дивитися пильно на мури, дивитися рік за роком в будуччину і шукати своєї посмертної карти.
Перейшов я уважно, терпеливо тисячу літ і не знайшов своєї посмертної карти.
Взявся я вдруге шукати за посмертною картою моєї жінки на сірих мурах великого міста.
Перейшов спокійно тисячу літ і не знайшов смерти моєї жінки.
Я похилився з горя, але вчув над собою гомін отсеї правди:
Чого ж хочеш? Ти самотник, я білий коник, про таких духів ніхто не знає, не відає на сірих мурах великого міста.
ПОШТИЛІОН
Мою невірну дівчину засватав інший. Я був на забаві до півночі, а тут досвіта служба, спати не було часу; я вже трохи того
Взяв я батіг і трубку, сів на диліжанс і гайда в дорогу.
Вдосвіта ворожу звичайно, як мені цілий день піде, бо сонце дає життя на землі і невидющого веде за собою.
Того досвітка туман банував над дібровою на високій горі, я дивився з уподобою на се і думав: «Так журба давить чоловіка і так йому з чуприни куриться, коли занадто припустить жаль до серця і перебере міру».
Приїжджу на першу пошту, поштмейстер глядить на мене посоловілий, як би хотів порадитися в чім.