Ходіть зі мною, сер, а золото ваше залиште собі. Імя моє Робін Гуд, я живу з батьком і матірю за дві милі звідси на узліссі. У нашому домі вам будуть вельми раді.
Молода пані наблизилася до них, і юнак побачив, як із-під шовкового каптура на нього блиснули величезні чорні очі. Захоплений величною поставою наїзниці, Робін церемонно вклонився.
Чи можемо ми вірити словам цього хлопчини? згорда звернулася дівчина до свого супутника.
Прикусивши губу, Робін ображено вигукнув:
А хіба на світі вже геть не лишилося порядних людей?
Вершники перезирнулися з усмішкою тепер вони не сумнівалися в щирості юнака.
3
Спершу вони рухалися мовчки: лицар та його супутниця ще були схвильовані пригодою, а юний лучник переживав досі невідомі йому почуття: вперше жіноча врода змусила його серце радісно стрепенутися. Проте він не подавав знаку розмашисто йшов собі попереду вершників із суворим виразом обличчя. За багатьма ознаками він уже здогадався, що вершники ці, хоча й скромно вбрані і подорожують без почту, безумовно, є представниками знаті. Але тут, у гущавині Шервудського лісу, він почувався їм рівнею, а в хвилину небезпеки зміг показати себе з найкращого боку. Його охопило єдине палке бажання щоби незнайомка звернула на нього увагу, адже він був не простий йомен, а найкращий стрілець у всьому графстві. Невдовзі Робінові все ж удалося опанувати себе, і, коли до нього повернулося самовладання, він подумав: «Терпіння, невдовзі я побачу її обличчя без каптура!»
Нарешті він спинився і звернувся до своїх супутників:
Далі, панове, їдьте прямо, і незабаром на галявині ви побачите будинок мого батька. Я ж мушу вирушати на полювання, щоби добути дичину на вечерю
Гарний хлопчина, чи не так, Меріон? зітхнув лицар, проводжаючи поглядом струнку фігуру стрільця. Виросте найшляхетнішим лісником в Англії Якою міцною і здоровою робить людину життя на природі, у камяних темницях міст усе не так
Мені здається, сер Аллан Клер, усміхнулася молода пані, ви зітхаєте зовсім не через те. Простори Шервудського лісу викликали у вашій памяті образ його володарки, спадкоємиці барона Фіц-Олвіна.
Ваша правда, люба сестро. Мушу зізнатися, що коли б я мав вибір, то волів би жити в хижі якогось йомена і бути чоловіком Крістабель, аніж сидіти на троні.
Мій брат невиправний, зітхнула Меріон. Ви певні, що Крістабель погодиться змінити життя принцеси на жалюгідне існування, про яке ви марите? Утім, облиште марні сподівання: я дуже сумніваюся, що барон коли-небудь погодиться віддати за вас свою доньку.
Лицар спохмурнів.
Якщо вона кохає мене по-справжньому, їй буде всюди зі мною добре Ви вважаєте, що її батько мені відмовить? Але ж досить одного мого слова, щоби гордівливий Фіц-Олвін пристав на мою пропозицію, він же не хоче стати вигнанцем і втратити свій Ноттінґемський
Тихше! Ось, здається, і хатина юного лісника, промовила дівчина, зупиняючи брата. Його мати зустрічає нас на порозі Вочевидь, дуже порядна жінка.
Син їй до пари, кивнув сер Аллан. Як це він примудрився нас випередити?
Таж він далеко вже не хлопчик прошепотіла Меріон, відкидаючи каптур, що приховував її обличчя.
Робін стояв біля матері, не зводячи з дівчини захоплених очей. Хвилювання його було таким щирим, що він мимоволі вигукнув:
Я був певен, що такі чудові очі можуть сяяти тільки на найпрекраснішому личку на світі!
Марґарет, здивована зухвалістю сина, тут-таки прицитькнула на нього.
Сер Аллан Клер усміхнувся; а його сестра, ніскілечки не гніваючись на юнака, лише ледь зашарілася, спостерігаючи, як ніжно Робін обіймає збентежену матір.
Нежданих гостей провели в дім.
А невдовзі повернувся й Ґілберт Гед: дорогою він підібрав пораненого мовчазного незнайомця, який весь час ховав своє обличчя за плащем. Лісник із великою обережністю зняв чоловіка з сідла і вніс його на руках до вітальні, а потім покликав Марґарет, що поралася в кімнатах:
Жінко, цей бідолаха потребує нашої допомоги. Якийсь лихий збитошник пожартував із нього, пришпиливши йому стрілою кисть руки до лука. Він утратив багато крові Як маєшся, приятелю? спитав лісник пораненого. Та підведи ж ти голову і не бійся. Потерпи трохи, хай йому біс! Ще ніхто не помирав од того, що йому продірявили руку
Чоловік іще більше згорбився, вбираючи голову в плечі. Обличчя свого він так і не відкрив: здавалося, незнайомець не хотів, щоби гостинні господарі запамятали його.