Володимир Худенко - Olya_#2 стр 3.

Оля печально зітхнула і тут же одігнала тужливі думки. Ось скоро він приїде знов. Або хоча б листа пришле давненько вже не було. Таак, тепер ліворуч між соняхів на аеродром ходити ніколи. Не сьогодні.

Якось Оля й не боялась брести сими місцинами поночі сама навіть не думала за те. Воно ж усе таке рідне, знайоме. Що тут може статися? Та і йти тут Онно вже котельня, а за нею шкільний стадіон під прожекторами, сама сиротлива школа. Чого тут боятись, а головне кого? Ні одної живої душі навкруг. І скрізь така тиша Лиш та зозулечка кує. Чи що то воно? Таке наче потяг оддалік Зустрічний? Чи вже електричка? Ой, та що ж це?

Вона спинилась і торкнулась рукою облущеної стіни газетного кіоска. Ворухнулось наче під серцем. Раз і ще раз Ох

Випрямилась.

Вдихнула смолистий асфальтний дух, прілий запах отави

Ох

Ні, негоже так самій сновигати. Тим більше як вона тепер НЕ САМА. Тиша яка довкола! Ніч глупа, безлюддя. Аж сумно якось. І чого воно таке безлюддя, га? Ні по дорозі не стріла нікого, ні тут під підїздами ні душі. Пустка. А завше ж або дітлашня яка тирлується, або пянички які отам у скверику байдикують. Ні, не гоже так ходити можна було б і почекати в поїзді.

Ну нехай що вже там. Онно вже їхній балкон і з кімнати мерехтить Чи то мама вже вдома? Ліхтар під підїздом коротко тріснув, об нього билась мошкара. І ніде ні душі, і тиша, і та зозулечка примовкла. Рвонувся вітер доніс звідкілясь із сіл тривожне виття. Одгукнулось йому звідкись ближче з городів чи з вулиці.

Олі стало геть сумно, незатишно. Мигтів Альтаїр у пропащій висі.

Вона рушила в підїзд. Пройшла один проліт і враз спинилось. Занило у грудях і там під серцем потягло, стало млосно, недобре-недобре Ох Вона присіла на сходинку, віддихалась. Завило у скверику, зовсім близько.

А погляд устилала імла

Вона піднялась і рішуче рушила вгору. Іще проліт.

Виття в підїзді одбилось громовицею од стін.

Гуууу!..

Гуух!

А боже ж мій світе!

Іще проліт. Цок-цок підбори. Лампа тьмяно мерехтить, іржавий патьок тягнеться вздовж калічної проводки. Недобре-недобре

ГУУУУ!!.

Бух!

Зі скриньки випав якийсь папірець. Із таким гуркотом і просто Олі під ноги.

Вона захиталась і опустилась на одне коліно Усе пливло перед очима, пливло І тягло у грудях і нижче, і боже ж мій світе

 Максиме,  зашепотіла вона блідими губами.  Макс

Торбинка вислизнула з рук, і з неї викотилось двійко новеньких кришок для консервації та невеликий паперовий згорток крізь нього проступала кров. Оля шарнула рукою по шорсткій запиленій кахлі і вхопила конверт (чи що то воно було?)  усе пливло перед очима, і вона заледве його бачила. Немов якийсь папірець

Піднесла до очей, задурманено глипаючи, важко дихаючи.

Папірець таки

Вона вгляділась

Чорна пятикутна зоря-пентаграма аж наче блищала, устилаючи собою ледь не весь клятий папірець

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ

МІСТА ЛАДОГИ

3/71

Місто Ладога, вулиця Калініна

ШАНОВНИЙ(А) (ІМЯ) Ольга Іллівна

ІЗ СУМОМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ ПРО ТЕ, ЩО ВАШ (РОДИННІСТЬ, ЗВАННЯ, ІМЯ) чоловік молодший лейтенант Максим Буданов ГЕРОЇЧНО ЗАГИНУВ (ОБСТАВИНИ, ДАТА) під час бойового вильоту 23 липня 1982 року, ВИКОНУЮЧИ СВІЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ ОБОВЯЗОК У ДЕМОКРАТИЧНІЙ РЕСПУБЛІЦІ АФГАНІСТАН.

ПРИЙМІТЬ НАШІ ЩИРІ СПІВЧУТТЯ З ПРИВОДУ ВАШОГО ГОРЯ.

ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАР (ЗВАННЯ, ІМЯ)

Вона закричала, але крику не було. Того крику просто не було чутно. Вона кричала і кричала хтозна й скільки, але крику не було чутно, вона не дихала, а лиш кричала, і зрештою з грудей вирвався сам лиш приглушений хрип, а крику так і не було. Сльози лились на шорстку запилену кахлю. Кап-кап, кап-кап

Глуха тиша очманілої липневої ночі, і те кап-кап, і хрип, і більш нічого.

Тоді вона кинулась як навіжена і метнулась у двері квартири з тим же неспинним глухим і клекотливим хрипом двері були відчинені, а в коридорі пустка, шар пилу покривав тумбу і одежу на вішалці. Пил здійнявся і забив їй дихання, а вона ж усе хрипіла (кричала!), хрипіла Немислимий гнилісний сморід ударив їй у ніс, а вона ж його навіть не одчувала Видуті шпалери, запилена люстра, мерехтіння телевізійного екрана Миски із давно згнилою їжею, повсюдна пилюка, пилюка І два людські кістяки на дивані, давно висушені, запавутинені. Один у ледь розстібнутому синьому авіаційному кітелі з потемнілими значками та погонами, другий у жовтуватому светрі до горла, точно такому ж, який був і в Олі