А чому ви так одягнені? запитав Віка.
А-а, посміхнувся балакучий молодик. Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовика XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги і не встиг перевдягнутись. Якщо хочеш будь ласка.
Він спритно шмигонув за ящики і негайно зявився знову.
Тепер уже замість ботфортів на ньому були зелені оксамитові пантофлі із загнутими носаками, з плечей і справді спускався аж до землі довгий смугастий халат, а на голові чомусь виблискувала пожежна каска початку століття.
Ну як? переможно глянув він на Віку.
Здорово, усміхнувся хлопець. А навіщо вам оце? вказав на каску.
Пробач, зніяковів продавець чудес. І справді ні до чого. Все через поспіх.
Він узяв каску і недбало швиргонув її під стіл.
Ну то До речі, маю одразу тебе попередити чудеса ми не продаємо, а даруємо, тож насправді мене слід було б називати дарувальником чудес. А «продавець» то вже так, традиція. То яке твоє бажання?
А що ви можете подарувати? поцікавився Віка.
І він іще питає! сплеснув долонями дарувальник чудес. Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?
Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день А так одразу й не скажеш.
А канікули зараз ви можете зробити? запитав він.
Канікули Можу, якось нерадо проказав продавець-дарувальник.
Ну, не канікули, Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням, а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли пятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.
Не складно, спохмурнів дарувальник іще більше. Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне щось важливіше. Бач, я вже казав ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і пятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових А там й кінець чверті не за горами, проказав раптом голосом Людмили Петрівни.
Віка здригнувсь і уважно поглянув на співрозмовника, але той, мов нічого й не сталося, продовжував:
Та й не у чверті справа, і навіть не в річних оцінках. Вибач мені, мій юний друже, бажання твої надто примітивні, і я не помилюсь, коли скажу: мілко плаваєте, юначе, мілко плаваєте. Покладись на мій досвід. Мені здається, тобі потрібно щось більше не за розмірами, певна річ, а, так би мовити, достойніше. Те, що залишиться при тобі і через місяць, і через рік Ну, словом, якесь внутрішнє переконання, таке, що згодилось би тобі у подальшому житті Га?
Ну Може погодився Віка, не зовсім, проте, розуміючи останні слова.
Такий, знаєш, урок
Хлопець скривився.
Ні-ні, не звичайний урок у прямому розумінні цього слова, а До речі, котра година? зовсім недоречно поспитав продавець і сам собі відповів: За пять хвилин третя. Ого! Ну то як? Покладаєшся на мене? Пригадую, якось Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобі щось на свій смак?
Давайте, кисло погодився Віка. Він уже геть зневірився у чудесах дивакуватого балакуна і погодився скоріш із ввічливості, та й дістати хоч якусь дрібничку теж кортіло.
От і добре, зрадів продавець. От, скажімо, що тобі хотілося зранку? Ага, мовив тут-таки. Щоб ударив двадцятиградусний мороз і відмінили заняття в школі Щоб тебе не викликали на другому уроці, так Щоб Людмила Петрівна не залишила тебе після занять, далі Ну, це вже нікуди не годиться А отут Гм Здається, дещо цікавеньке. Так-так Справді. От і все. Готово! Думаю, це тобі підійде.
Ви певні? спитав обережно Віка.
А кому ж про це знати краще од мене! Певен! І він безцеремонно став підштовхувати хлопчину до виходу. А зараз вибачай за тридцять секунд третя година. Мені час. Бажаю успіху.
Віка й незчувсь, як опинився знову надворі. На мить од сліпучого світла він зажмурив очі і тут збагнув йому ж так нічого й не подарували!
То що ж ви мені почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.
Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.
Віка поторгав його замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стіни ані звуку.
Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:
Дядю! Дядю! Відчиніть!
І чого? І чого б ото стукати? почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?