Хлопчина опустився на сіно й занишк.
«От, Віко, і збулися твої мрії! думалось йому. Побував ти, де хотів, і сталося з тобою те, що сам собі намислив. Чому ж там, на лаві у скверику, не спало тобі на гадку, що сказав би ти людям минулого, з чим прийшов би до них, чого навчив би, чим був би корисний?»
Та в цей час якийсь шемріт знадвору порушив довколишню тишу, і подальший плин Вічиних думок, таких простих і справедливих, розчинився в темряві. Віка прислухався.
За що мені така кара? долинуло до нього неголосне схлипування. Для чого я маю все це вчити? белькотів чийсь знайомий голос. Навіщо воно мені? Скнієш цілісінькими днями над підручниками, а кому воно потрібно, окрім мого батька і вчителя? Та й хіба може людина все оце вивчити, перечитати?
«Та це ж княжич», здогадався Віка.
Ех, якби я жив у ті часи, не вщухало знадвору, коли предки наші не знали грамоти, не вміли лічити, не вчили грецької! Хіба не зміг би я прожити без усього цього?..
Давно вже княжичів голос подаленів і стихнув, а Віка все сидів і думав над почутими словами, такими суголосними з його власними, ще зовсім недавніми думками, коли це:
Віко! почув. Де ти?
Віка з надією заквапився навпомацки до дверей і озвався: Тут я, тут.
За дверима полегшено зітхнуло, скреготнув засув, і тоненький силует вирізьбився на тлі згаслого неба.
Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббігав, усміхнувся до нього Линько. Тікаймо, Віко! Біжимо! Там щось бояри мудрують Хочуть зараз тебе скарати.
Не роздумуючи довго, Віка витнувсь із комірчини і скрадливо заспішив за своїм визволителем.
Тут хвіртка для челяді є, пояснив той дорогою. Нею і вислизнемо. А тоді стороною вуличками, городами Тільки нас і бачили!
Йшли дворищем, поминали деревяні прибудови, клуні, притискалися до них, вслухались у ніч.
Зажди, застеріг Линько, коли дісталися зрештою до височенного частоколу. Відкрив невидиму у темряві хвіртку й просунув у неї голову. Тс-с! Назад! потягнув Віку за якийсь курник. Міська варта.
Тепер і Віка почув вулицею наближався гурт людей.
Од палаючих смолоскипів посвітлішали гостро затесані шпичаки частоколу, та й крізь шпарини щільно пригнаної деревини де-не-де, а пробється жовтавий промінчик. Кроки, голоси, бряжчання зброї усе те сунуло зовсім близько.
Озвався десь на сусідньому дворі потривожений собака, і раптом тут же таки, поруч, завалував другий басовито й роздратовано. А далі Віка, терпнучи од перестраху, втямив зрадливий гавкіт ближчає Ось і сам собака біжить, шкірячись, просто на нього. Віка напружився, подався назад, та нараз Линько кинувся навперейми псові й зашепотів:
Тихше, Онисиме! Це я, я. Тихше, ну!
І той зачув знайомий голос враз умовк, навіть підскочив на задніх лапах, а тоді мов схаменувся, покосував недовірливо на Віку й загарчав. Але вже не злостиво, для годиться.
Його що, звуть так Онисим? усміхнувся вспокоєно Віка.
Еге! Дворові люди назвали на честь боярина нашого. Той дізнався, хто таке вигадав, наказував нове імя дати. А собака на нове не відгукувався то так і лишилося. Це ж Онисим і напався на мене сьогодні думає, то я все вигадав.
Кроки, голоси, бряжчання зброї усе те сунуло зовсім близько.
Приятелі вислизнули за хвіртку, причинили її під носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на свої обовязки, податися слідом, і залопотіли нічними вуличками.
За півгодини забовванів попереду міський вал.
Тут недалеко по праву руку, заговорив уривчасто Линько, оті ворота, через які ти вїхав. Через них не виберешся зачинені. Ще й варта А тут, хоча сторожа й ходить по верху, та рідко прослизнути можна. У мене мотузок є по ньому й спустишся у рів, а тоді на гостинець виберешся. До світанку далеко. Тільки обережно, бо й стрілою поцілять.
Обоє метнулися до валу й зачаїлися.
За кілька хвилин прочовгали вгорі чиїсь кроки.
Сторожа, пояснив Линько. Поки назад повернеться встигнемо. Давай за мною!
Пробралися земляним насипом, тоді камінними приступками все вище й вище і ось уже стали на повен зріст на самому вершечку грубезного деревяного зрубу. Проте зразу ж присіли, обдивилися.