Гаразд, відповіла вона.
Надто просто, заперечив телекоментатор.
Лі роззирнувся навкруги й побачив на платній стоянці контролерку, яку сварив власник «БМВ», діставши від тої квитанцію на оплату. Лі попрямував до неї, і операторська група поспішила за ним.
Гадаю, вам саме потрібні обійми. Я суддя-обіймальник і можу поділитися ними з вами.
Жінка погодилася.
Тоді телекоментатор вигадав для Лі останнє випробування:
О, підїжджає автобус. Водії автобусів у Сан-Франциско найсуворіші люди в усьому місті. Погляньмо, чи зможете ви обійняти одного з них.
Чоловік прийняв цей виклик.
Тільки-но автобус підїхав до зупинки, Лі сказав водієві:
Привіт, я Лі Шапіро, суддя-обіймальник. Гадаю, ваша робота чи не найнапруженіша у світі. А я сьогодні роздаю обійми, щоб хоч якось полегшити іншим тягар. Ви не проти, якщо я вас обійму?
Водій автобуса, що був справжнім велетнем, устав з місця, ступив крок назустріч і промовив:
А чом би й ні?
Лі обійняв його, вручив сердечко і, коли автобус рушив, помахав рукою на прощання. Операторській групі заціпило язики. Кінець кінцем, телекоментатор сказав:
Мушу визнати, я дуже вражений.
Одного дня Ненсі Джонсон, подруга Лі, зявилася в нього на порозі. Ненсі професійна клоунеса, тож мала при собі свій костюм, грим та інше причандалля.
Лі, прихопи кілька наборів для обіймів. Навідаймося до притулку для людей з фізичними вадами.
Коли вони приїхали туди, то почали роздавати надувні капелюхи, сердечка й обійми. Лі відчував дискомфорт. Він зроду ще не обіймав смертельно хворих, паралізованих чи розумово відсталих. Це було непросто. Але потроху йому ставало легше, а навколо них з Ненсі збиралися лікарі, медсестри й санітари, які ходили за ними від палати до палати.
Минуло кілька годин, і вони зайшли в останню палату. У ній лежали тридцять чотири найтрудніші пацієнти, яких Лі коли-небудь доводилося бачити в житті. Там панувала гнітюча атмосфера, і в Лі краялося серце. Але вони з Ненсі були віддані своїй справі ширити любов і змінювати світ на краще, тож узялися обходити палату в супроводі медпрацівників, кожен з яких уже мав на комірці сердечко, а на голові надувного капелюха.
Нарешті Лі добрався до останнього пацієнта Леонарда. На ньому був великий білий нагрудник, куди стікала слина. Лі побачив, як слина котилася з рота хворого, і сказав:
Ходімо, Ненсі, ми нічим не зможемо зарадити цьому чоловікові.
Ну ж бо, Лі, обурилася вона. Він такий самий, як усі ми, чи не так?
Сказавши це, вона начепила Леонардові на голову надувний капелюх. Лі вийняв маленьке червоне серце і приклеїв до нагрудника хворого. А тоді, глибоко вдихнувши, нахилився й обійняв пацієнта.
Раптом Леонард почав голосно вищати. Інші пацієнти в палаті підтримали його стуком. Лі обернувся до медперсоналу, чекаючи на пояснення, але побачив, що лікарі, медсестри й санітари стоять, мало не плачучи.
У чім річ? запитав Лі головну медсестру.
Він ніколи не забуде її відповіді:
Леонард усміхнувся вперше за двадцять три роки.
Часом дуже просто змінити життя інших на краще.
Джек Кенфілд і Марк Віктор ГансенЦе ж не може трапитися тут?
Щодня нам потрібні четверо обіймів, щоб вижити, восьмеро для підтримки духу і дванадцятеро для розвитку.
Вірджинія СатірНа своїх курсах і семінарах ми завжди привчаємо людей обійматися. Більшість відповідає на це так: «У мене на роботі обійми просто неприйнятні». А ви в цьому впевнені?
Ось лист однієї з учасниць наших семінарів:
Дорогий Джеку!
Сьогодні вранці я прокинулася в досить похмурому настрої. Моя подруга Розалінд забігла до мене і спитала, чи роздаю я нині обійми. Я пробуркотіла щось у відповідь, але тоді почала міркувати про обійми та все інше, про що ми говорили цього тижня. Я зазирнула в памятку, яку ви дали нам на лекції «Як утілити ідеї з семінару в життя», і буквально зіщулилася, коли дочитала до частини про обійми, бо навіть не уявляла, що зможу обійняти когось під час роботи.
Отож я вирішила зробити цей день «днем обіймів» і почала обіймати клієнтів, які підходили до мене. Мені подобалося те, як люди просто розквітали на очах. Один студент стрибнув мені на стіл і почав танцювати. Дехто навіть повертався і просив обійняти ще раз. Двоє майстрів, що стежили за роботою копіювальних машин і взагалі не говорили один з одним, були такі здивовані, неначе от-от прокинулися, і я ще довго чула їхні голоси та сміх у коридорі.