Він засміявся з абсурдності мого прохання: тато ніколи не вірив у реінкарнацію. Я також не була певна, що вірю в неї, проте досвід переконав мене, що я можу дістати якийсь сигнал «з потойбіччя».
Звязок між батьком і мною був такий глибокий, що мені заболіло в грудях, коли він помер від серцевого нападу. Пізніше я журилася, що персонал лікарні зі своєю стерильністю не дозволив мені тримати батька за руку, коли той відходив.
Щодень я молилася, просячи звістки від нього, але нічого не відбувалося. Щоночі, перш ніж лягти в ліжко, я благала батька відвідати мене у сні. Однак минули чотири довгі місяці, а я й досі не зажила нічого, крім горя від своєї втрати. Мати померла пять років тому від хвороби Альцгеймера, і я, дарма що виростила власних дочок, відчула себе покинутим дитям.
Одного дня, коли я лежала на масажному столі в темній тихій кімнаті, чекаючи на свій сеанс, мене накрила хвиля туги за батьком. Я почала питати себе, чи не була занадто вимогливою, просячи його дати мені якийсь знак. І помітила, що мій мозок тієї миті став напрочуд сприйнятливим. Мене охопила незвична ясність, і я могла легко додавати довгі стовпчики чисел просто в голові. Я перевірила, чи при тямі й не сплю, і зрозуміла, що мій стан не має нічого спільного з маренням. Кожна моя думка здавалася краплею води, що розбивалась об поверхню тихого ставка, і я чарувалася спокоєм кожної швидкоплинної миті. А потім мені сяйнуло: «Я ж намагалася контролювати сигнали з потойбіччя. Треба негайно припинити це».
Раптом переді мною постало обличчя матері таке, яким воно було, перш ніж хвороба Альцгеймера відібрала в неї розум, людські риси й двадцять кілограмів ваги. Її прекрасне обличчя увінчували пишні сріблясті кучері. Вона була напрочуд реальна та близька, і мені здавалося: досить простягти руку і я зможу її торкнутися. Вона мала такий самий вигляд, як і десяток років тому, коли її тіло ще не встигло заслабнути. Я навіть відчула аромат парфумів «Джой» її улюблених. Вона нічого не казала, ніби чекаючи на щось. Я не могла зрозуміти, чому зявилася мати, коли я думала про батька, і почувалася винною, що не просила її також явитися мені.
Мамо, озвалась я, мені так шкода, що тобі довелося страждати на цю жахливу хворобу.
Вона ледь-ледь схилила голову набік, немов показуючи, що чує мої слова про її муки. А тоді обдарувала мене своєю прекрасною усмішкою і дуже чітко мовила:
Я памятаю лише любов.
Після цих слів мати зникла.
У кабінеті різко стало холодно, тож я затремтіла, зрозумівши всім своїм єством, що любов, яку ми даємо й беремо, це єдине, що має значення, і єдине, що залишиться в памяті. Страждання зникають, а любов зостається.
Її слова були найважливішими з усіх, які мені коли-небудь доводилося чути, і ця мить назавжди закарбувалася в моєму серці.
Я досі не бачила й не чула свого батька, але не сумніваюся, що одного дня, коли я чекатиму цього найменше, він зявиться і скаже: «Я вже казав сьогодні, як тебе люблю?»
Боббі ПробштейнПісня серця
Для батька, що старіє літами, немає нікого ріднішого за дочку.
ЕвріпідКолись давно жив собі прекрасний чоловік, який одружився з жінкою своєї мрії. Від їхнього кохання на світ зявилася маленька дівчинка. Вона росла розумна й весела, і прекрасний чоловік дуже її любив.
Коли дівчинка була ще малям, він брав її на руки і танцював з нею по кімнаті, наспівуючи: «Я люблю тебе, маленька».
А як дівчинка постаршала, прекрасний чоловік обіймав її і знову повторював: «Я люблю тебе, маленька». Одначе вона копилила губки й відповідала: «Я вже зовсім не маленька». Тоді чоловік сміявся й казав: «Але для мене ти назавжди залишишся маленькою».
Маленька дівчинка, яка вже не була маленькою, покинула свій дім і подалася у світ. Що більше вона вивчала себе, то більше пізнавала свого батька. Зрозумівши, що він був справді прекрасним, вона врешті визнала його сильні риси, серед яких здатність висловлювати свою любов рідним. Хоч би де та дівчинка була, батько телефонував їй і казав: «Я люблю тебе, маленька».
Одного дня маленька дівчинка, яка вже не була маленькою, підняла слухавку й дізналася, що прекрасний чоловік смертельно захворів. Як їй пояснили, він пережив інсульт і йому відібрало мову. Батько не міг більше говорити, і ніхто не знав, чи розуміє він те, що говорять йому. Не міг більше всміхатися, сміятись, ходити, обійматися, танцювати й казати маленькій дівчинці, яка вже не була маленькою, що любить її.