Два дні по тому я отримала імейл. Відкривши скриньку, я здивувалася. «Це ж він! вигукнула я, хоча, крім моїх собак і Господа, ніхто мене не чув. Це той неодружений-сорокапятирічний-християнин-за-пятнадцять-миль-відмене!» Я відповіла йому, і наше листування розпочалося, потім додалися телефонні розмови. За тиждень до закінчення моєї підписки на сайті знайомств (я вирішила її не подовжувати), 30 липня 2007 року, ми зустрілися, домовившись випити лате з булочками. Ми без проблем упізнали одне одного, тому що обоє викладали свої фотографії. Ми проговорили кілька годин і вирішили зустрітися знову, потім знову і ще раз знову. Ми повільно пізнавали одне одного й ставали друзями. Мене вразила його доброта, повага, з якою він до мене ставився, а також те, що йому подобалися мої песики. Ми мали спільні інтереси й поблажливо ставилися до того, що нас відрізняло.
На Різдво 2008 року він освідчився мені, а 4 квітня 2009 ми одружилися.
Усе це сталося завдяки тому, що ми вирішили вийти за межі звичного і традиційного, довірилися Господеві й ризикнули пройтися оптоволоконним кабелем онлайн-побачень, на відстані безлічі гігабайтів від мого рожевого телефону принцеси.
Лорель Гаусмен14
Моє останнє побачення з Веронікою
Людина щаслива не через певний збіг обставин, а через певний набір поглядів.
Гю ДаунсЦе було дурістю. Найбільшою дурістю, яку я зробив. Можливо, найбільшою дурістю, яку колись скоїла людина. Ніхто в коледжі не знав про Тисл. Це була таємниця, на яку ніколи не мало пролитися світло, а від думки про те, що хтось колись довідається про неї, я зіщулювався.
Чи можете ви мене звинувачувати? Тисл це місто лісорубів, жалюгідний клаптик землі, де машини були потрощені, у людей бракувало зубів, а їхні стрижки були ніби доопераційними перед лоботомією. Це була безладна, широка місцина при дорозі, де лісоруби пили пиво й рубали дерева, а сумні жіночки з подвійними іменами заводили балади, скаржачись на невірних чоловіків і непросте життя. Останнє, чого я хотів, це щоб хтось із моїх друзів із коледжу дізнався неприємну правду: Тисл моє рідне місто.
Тоді ви спитаєте: нащо я розповів це Вероніці? Я можу відповісти лише так: не знаю.
Моя дівчина Вероніка була привабливою. Жодних сумнівів. Вона була елегантною і високою, із темним волоссям і дорогою стрижкою унісекс. Як не дивно, але мене зачарувала не її врода.
Вероніка походила із заможної родини. У неї був гардероб із сукнями від «Діор» і безлімітна кредитна карта. Але й не гроші мене привабили.
Найбільше я був уражений її розумом. Вероніка була розумницею, відмінницею, президентом класу і завзятою активісткою захисту навколишнього середовища. Вона вживала такі слова, від яких у мене аж мороз пробігав по шкірі.
Отже, я закохався в неї. Деякий час я був на сьомому небі. Хоча, дізнавшись про Вероніку трохи більше, я спустився на нижчий щабель.
Розумієте, у неї був свій темний бік: напружений, невдоволений, стурбований і іноді грубий. Коли вона сердилася, то могла так подивитися, що ставало моторошно.
Але мені подобалося бути з нею. Щовечора я сидів із нею поруч у бібліотеці, коли вона читала фундаментальну, сповнену глибоких ідей літературу. Вайтгед. Камю. Сартр!17
Уся та ліберальна течія, напевно, викликала серйозне викривлення часу у моїй свідомості, бо саме тоді я розповів їй про Тисл.
Вона насупилася й сказала:
Що? Ти, мабуть, жартуєш.
Боюся, що ні, відповів я.
Тисл? Звучить майже антропологічно, наче африканське племя абощо.
Вочевидь, Вероніка не була позитивно налаштована. Її брови вигнулися дугою, коли я змальовував жінок, які жують тютюн, і білявих дітей. Коли я розповів про знайомих, які кинули навчання в сьомому класі задля участі в ралі вантажівок, вона відразливо скривилася.
Ти обдурив мене, промовила вона. Я гадала, ти розумніший.
Усе не так погано, пояснював я.
Але звучить жахливо, сказала вона. І я хочу, щоб ти взяв мене із собою на ці вихідні, аби я побачила все на власні очі.
Погані знаки були скрізь, але якби я їх тоді побачив.
Ти впевнена? запитав я. Я про те, що це жахлива Середня Америка.
Звичайно, я впевнена. Цікаво подивитися, як там живуть люди.
Її неможливо було зупинити. Хай там як, але я мав довести, що Томас Вулф помилявся: вороття додому є, особливо коли хтось тримає ножа біля твоїх ребер18.