Загнали нас у «столипінські» вагони і привозять на Чернігівщину. Там іще додають 50 чоловік, таких самих, як ми. Їдем далі. Не дають нам ні води, нічого. Приїжджаємо ми у Москву о 7 годині ранку. Дожидаємо. Коли приїжджають криті автомобілі, котрі на розстріли возять, «чорні ворони» так їх називають. Набили нас туди, мало ми не подушилися. Як би ще хвилин 5 везли, подушилися б. Привозять нас у тюрму, що «Бутирками» називається. Побули ми там до 10 год. вечора і відправляють нас далі на станцію, на Петроград. Їхали ми суток 3 до Петрограду у столипінських вагонах. Не дають нам ні води, нічого. У Петрограді стояли ми год. 4 і там вже удалося напитися кипяченої води. І знов везуть нас далі. Кажуть на Петрозаводск. Доїжджаємо у Петрозаводск. Поламався наш вагон. Поки його там справляли, то ми стояли пів суток. Їдемо далі: Волховстрой, Медвєжя гора і Кема, іще було багато станцій, ну не памятаю. Підїжджаємо до Кеми.
Там уже будинків багато. Уже я бачу і людей: працюють теслярі. Я питаю, чи то наші. Кажуть, наші, бо зауважують, що вони під охороною. Охороняють їх з рушницями. Привозять нас на станцію Кема. Тут я бачу, що із нашого табору вже знакомляться із земляками, котрі мабуть раніше попали сюди. Наші земляки вже й волами їздять, бо це приїжджає до нас на станцію дві парі волів із возами і кажуть нам складати свої речи. Ми склали свої речи і нас зайняли як овець і погнали, кажуть, що у Попів Остров. Ідем ми по таких вулицях, що понакидано там пиляних обрізків із брусків, обаполів. Із цего там вулиці пороблені і навіть ціле місто, бо там багато лісопильних заводів. І там наші земляки на їх працюють, і там нашого брата, як мурашок!
Приходимо. Стрічають нас там, одчиняють ворота і за нами зачинили. Коли увійшли ми у двір, аж там наших земляків, тисячі! Виглядують із бараків, дивляться, пізнають нас. І ті бараки названі були ротами: перша, друга і так далі. Загнали нас у двір, загорожений колючим дротом, у тому дворі теж барак сьома рота (так він називався). От нас і зігнали туди 1300 чоловік. У тому бараці три поверхи нар. Заходимо ми туди, не вміщаємось. Нас набивають туди, не вміщаємося. Таки загнали! Увійшли ми. Угорі над нами люде і у низу під нарами люде. Де нам діться? Так ми, як де хто стояв, так і спинилися, а речи наші надворі ісклали на одну купу. Холодно надворі. Ось приходить ротний: «На повірку!» Виганяють нас усіх із барака. Поставали ми у ряди і стоїмо. Командують нами і тими дядьками, котрім по 70 років. Виходять усі. Дивлюсь я, аж так люде: українці і багато кавказців. І ще єсть ізольовані, ну не так то багато, голі, босі. Так і їх з нами у ряди. І якраз поруч мене стояв да ховався від холодного вітру за мене голий-голісінький і без шапки, як мати народила. Не дивляться ні на кого! Коли чую: «Смірно!» Я дивлюсь. «Равняйтеся!» «Расщитайся по порядку!» А тут такі дядьки стоять, що мабуть він цего «порядку» ніколи і не бачив. То інженери, то дядьки такі, що нічого не знають, то батюшка, то якийсь інтелігент і у додаток цего ще стояли люде, що навіть по нашому не вміли й балакати кавказці. Жидів між цими людьми було зрідка, а кацапів мало зовсім. Вистроїлися. Коли приходить ротний, прізвище Курілко, і обзивається: «здра сєдьмая рота!» Ми обізвалися. Каже: «не чую! Треба так обзиваться, щоб аж в Петрограді було чути». То ми йому гавкали, гавкали «здра», так щоб було чути аж у Петрограді, а мабуть не чули. І тільки й балачок у него, що «Мать вашу» і у ребра і у печінки. І немає у людини того органу, щоб він не сказав у нього «мать». Та ще казав: «Загадаю тебе лезь у воду полезіш, загадаю ложіться в грязь положіся; у бочку із навозом полезіш». Так і було! Я думав, що це так собі, аж воно правда. Такого чоловіка, 43 роки прожив, не бачив. Коли б його із усієї земної кулі люде не бачили.
Пробув я там так з тиждень. Коли якось у вечері о 10 годині, викликають у командіровку плотників і мене у той самий гурт. Вийшли ми. Холодно. Роспитався я, у яку командіровку. Кажуть, у гарну: бараки робити для тих, котрі будуть ліс рубати, так за для них такі хати будувати. Перекликають нас, забирають, ведуть на станцію, садовлять у вагони і везуть. Куди ж везуть? Десь на північ, у якийсь Зашеєк, що я єго ніколи не чув. Везуть. Ні води нам не дають, нічого. Привозять у Зашеєк, кажут, треба йти один кілометр до будинків. Приходимо. Стоять, правда, будинки. Коли виходять ізвідтіля люде й не люде, чорти не такі: обірвані, зарощі, босі, голі, чорні. Коли роздивлюся, аж то мої земляки, а я їх зовсім і за людей не полічив. А і я ж у таке життя іду! Щось мені показалось дуже страшно. Доводять нас до тії хати, де нам прийдеться жити. Коли я подивився на ту хату, аж та хата сажою укрита: вікон від сажі не видно, не видно й рям. Іще страшніше мені стало. Заводять нас у хату, де мешкає 65 громадян. Сажа на нарах, сажа на стелі, у сажі люде обірвані, голі, зарощі. А воші так і лазять І дарма, що люде забиті долею, ну прийняли нас нічого. Стали роспитувати про свій край: як люде живуть і яке положення на Україні. Ми ж стали питати, яке тут положення. Кажуть, «кепське: хто сюди заїзжає, то уже не вертається». Мені іще стало страшніше. Тоді і думаю собі: як би ізвідціля утекти.