Того дня вогонь поглинув Дітей вогню.
Клони вірили, що душі спалених оборонців й досі, за волею Благого Атри, блукають під землею невідомщеними та настороженими. Що вони незримо охороняють вкриті чорною кіркою зали, коридори і лази, доводячи до божевілля тих ворогів, які наважуються забратись до підпільного царства.
Випаленими тунелями Танга вела прибульця (прибулицю) до місця випробувань. Клони-охоронці мовчки йшли попереду і ззаду, готові померти за посланця благих Сил. Навколо простяглась непроглядна темрява, але ніхто не запалював вогнів. Танга і клони бачили у темряві завдяки зоровим імплантатам, але людина-лялька такого пристрою не мала. В ній не знайшли жодного імплантату. Тому Танга напружилась, коли перед ними виникло нешироке провалля. Невидимі для прибульця (прибулиці), клони, що йшли в авангарді, звично перестрибнули через розколину. Танга готова була підхопити людину-ляльку, якби їй загрожувало падіння, але прибулець (прибулиця) граційним стрибком подолав (подолала) небезпечне місце.
Такий фокус сподобався Танзі.
«Ця лялька не така проста, якою здається», зрозуміла вона. За годину вони дійшли до Зали Перепусток. Так називалась невелика печера, де в давні часи Діти Атри ставили варту, що охороняла шлях до глибших рівнів підземного лабіринту. Тепер тут мешкали ті з Дітей, які повністю посвятили себе Аші-істині і не бажали спілкуватися з прогнилим світом. Серед них жила стара клонка-провидиця, котра вміла передбачати небезпеку, виявляти імперських шпигунів, агентів наркомафії і викривати зрадників.
Печеру освітлювали світильники, зроблені у вигляді срібних і золотих дерев. Танга згадала той день, коли мати вперше привела її, девятирічну дівчинку, до Зали Перепусток. Тоді маленька сповідниця Атри запитала маму:
Чому ці дерева не зробили зеленими?
Їх зробили срібними і золотими в память про священні дерева Атри.
Священні дерева ростуть на Землі?
Вони росли там, але їх знищили слуги мороку. Священні дерева сяяли світлом Аши-істини і засліплювали слуг мороку. Тому вони послали чудисько, і воно знищило священні дерева.
Маленька Танга уявила потворне і хиже чудисько. Воно було подібне на щура-мутанта. На швидке і спритне страховисько, яке полювало на дітей і свійських тварин у житловому куполі. Танзі захотілось плакати. Мати тоді пояснила їй, що Діти Атри ніколи не повинні плакати, тому що їхні сльози підсилюють і втішають володарів мороку. З того часу Танга плакала рідко.
Майже не плакала.
Доросла Танга подивилась на людину-ляльку, освітлену образами священних дерев. Химерне сяйво несподівано виокремило її обличчя мертвотно-біле, застигле у незворушній порцеляновій досконалості. Й нова хвиля зловісного передчуття пройшлась єством контрабандистки.
Людина-лялька наче відчула настрій Танги. Вона кинула на контрабандистку свій стомлено-безбарвний погляд, і горло Танги стиснув спазм. Наче зашморг перехопив шийні мязи. Вона захлинулась слиною, закашлялась й ледь не втратила свідомості. Танга раптом зрозуміла, що ця істота з порцеляновим личком може будь-якої миті вбити її. Та не лише її, а й будь-кого одним лише зусиллям волі.
«Не всі чудиська подібні до ратанів», подумала контрабандистка.
«Не всі», сказав чужий голос в її голові.
«Так ти й думки вмієш читати?»
«Я багато чого вмію. Де там та ваша провидиця? Кличте її сюди.
Немає часу на ритуали».
Закличте провидицю, наказала Танга. Тепер вона намагалась не думати. Принаймні не будувати з думок систему.
Її почули. За хвилину клони принесли вузькі полотняні ноші, на яких сиділа старезна жінка. Спочатку провидиця наче спала. Голова її була похилена, очі закриті.
Але за мить вона підвела голову й прикипіла очима до людини-ляльки.
Хто ти? прохрипіла провидиця.
Танзі здалось, що стара налякана. Отаманша ніколи не бачила провидицю наляканою, проте не здивувалась. Вона вже зрозуміла, що ціла Тіронія за всі віки колонізації не бачила істоти, подібної до людини-ляльки.
Я Проклятий, який повстав для помсти. Я вимолений і очікуваний. Я Саошиант.
Хто ти? Танга побачила, як вібрують бганки шкіри на обличчі провидиці. Як хвилювання, змішане з підозрою та безсиллям, котиться ним від перенісся до вух і шиї.
Сама скажи. Нехай усі почують.
Що саме сказати? ці слова стара клонка прошепотіла. Лише Танга і клони, які тримали ноші, почули розгублене шелестіння, що сповзло з її губ.