А що, гості ходять до тебе? спитав Сергійович, коли двері з кухні відкрилися і вийшов із них хазяїн з двома горнятками, що парували.
Нє! Які тут гості! Пашка клеїв дурня, посміхаючись, зуби свої криві показав.
Проте Сергійович на його слова не зважав. Перевів погляд на саморобну пічку-голландку під іншим вікном. Замислився. У пічці цій топка була вдвічі більша, ніж у буржуйці Сергійовича. Але використовували її тільки для тепла, їжу на цій пічці не гріли і не готували.
Озирнувся Сергійович на кухонні двері.
А де ти чайник кипятиш? спитав.
Як де? На кухні! відповів хазяїн, вже усівшись до столу.
Присів і Сергійович навпроти Пашки. Присунув до себе чашку з кавою.
То в тебе там, значить, ще одна пічка стоїть? спитав, киваючи в бік кухні, Сергійович.
А тобі що? здивувався Пашка. Ну стоїть собі! Тобі заважає?
Ні, чого вона мені заважатиме? Сергійович знизав плечима. Я от усе на одній пічці роблю: і їжу, і тепло в хату! Вугілля економлю.
Ти на одній, я на двох! Яка різниця! Може, заздриш? Ти, я бачу, вже на труп свій надивився! Пашка кивнув на бінокль, який сам на диван і кинув.
Ага! Я його снігом накрив.
Що, повзав туди? Очі хазяїна стали на мить круглими, як пятаки.
Ага. А що ж мені, щодня ходить та витріщатися на нього? А так і мені спокійніше, і йому.
Ну ти даєш! Пашка мотнув головою. Я б нізащо під пулі не поліз!
Подивився Сергійович в очі Пашці скептично і нічого на це не сказав. Тільки раптом голод відчув у животі. А тому і вуста стис невдоволено.
Щось їсти захотілося, сказав.
Пашка мовчки баночку з медом з кухні приніс ту саму, що йому Сергійович подарував. А ще приніс батон білого хліба, ложки, ножа.
Намазав Сергійович меду свого на хліб Пашкін, відкусив.
«Цікаво, звідки це у нього хліб узявся?» подумав.
Повернувся додому, свічку на столі запалив. Сходив у двір по вугілля. Зазирнув до кухні. Потягнув на себе дверцята холодильника. Усередині було пусто і темно, а на дверцятах у поличці-ятці для яєць лежала всохла голівка часнику.
Спробував себе позитивними думками відволікти. Зазирнув до тумби кухонної там у трилітрових банках, закритих пластиковими кришками, зберігалася і гречка, і макарони, і пшоно. Чорт його знає, на скільки всього цього вистачить? Та він же і їсть не так багато, так що вистачить поки що! Ситий він буде. А от радості їжа не принесе! Нудна вона!
«Де б яєць узяти!» розмріявся Сергійович. І стало йому тоскно від внутрішнього холоду. Зрозумів він, що уже кілька місяців яєць курячих не їв. Пригадав, скільки раніше худоби в їхньому селі було. Та і сам він курей тримав. А у сусідів, окрім курей і гусей, дві кози і корова на хазяйстві були. І коли сусіди ближні їхали, кури ще лишалися. Він тоді на прохання сусідів годував їх і яйця собі забирав.
Корм вони також йому залишили два мішки! А потім сусід повернувся затишшя було. Не стріляли. Повернувся на «ниві» з причепом і з клітками. Посадив курей у клітки і вивіз. Навіть не зайшов! Корму третина лишилася. А годувати вже нема кого.
«Оце б зараз яєчні окатої, подумав Сергійович, чи три яйця крутих...»
Підсипаючи вугілля у буржуйку, чайник зверху поставив.
«Де ж це він батон узяв? подумав про Пашку. А може, у нього там хтось ховався, в кухні? Той, хто йому батон приніс?»
Пригадав він, як Пашка не одразу в дім його впустив.
«Точно, ховав когось! вирішив Сергійович. Того, хто йому і батон, і каву, і багато чого приніс! Цікаво, за які-такі заслуги?»
Була б у селі електрика, жив би він зараз легше і безтурботніше, без зайвих непотрібних переживань і підозр! Дивився б до сну телевізор. У холодильнику б каструлю з макаронами готовими тримав. А коли б зголоднів, кидав би макарони на сковороду і розбивав би в неї два яйця!
Тьфу ти! видихнув роздратовано Сергійович. Далися мені ці яйця!
Але не думати про них не виходило. Яйця продовжували його переслідувати, як щось безцінне і водночас досяжне!
«А що? подумав він. До Світлого три кеме, зараз вже темно, але ще не вечір! Там людей багато! І баба Настя, яку він знає і у якої курей та живності повний двір! А чого не узяти із собою літру меду і не обміняти на яйця? Скільки тієї дороги, тим більше, дорога до Світлого рівна і пряма, з українських позицій не видна, і від Каруселіно за гребенем невисокого пагорба схована».
Загорівся Сергійович ідеєю походу у сусіднє село, де він з минулої осені не бував. Зібрався, взувся-вдягся. У сумці дві літровки меду. На руках рукавиці. Попереду дорога темна.
13
Страх штука невидима, тонка і різна. Як вірус чи бактерія. Його можна і з повітрям вдихнути, і з водою чи горілкою випадково випити, і через вуха спіймати, і вже точно очима побачити можна так яскраво, що в очах його відбиток залишиться навіть тоді, коли сам страх вже зникне.
Думки про страх самі виникли у Сергійовича, коли він вже з півкілометра незайманою у останні місяці ні ногами, ні колесами дорогою пройшов. Ліворуч лісосмуга голі клени, липи й абрикосові дерева змішані. Перед нею поле, за нею ще одна ґрунтівка для сільгосптехніки, а далі знову поле, тільки вже ген вгору сягає, туди, до Жданівки. Праворуч невеликий підйом і на хвилі підвищення ближній горизонт, до якого рукою подати. Далі, за горизонтом, поля на кілометрів пять тягнуться аж до хутора Заячий. Хутір цей уже в «денеерії», тільки ніби пустий він стоїть. Будинків там зо пять чи шість, не більше. Може, тому Світле і живе собі майже так, як до війни. Ні сепаратистів поблизу немає, ні армії української. Тому майже ніхто і не виїхав. Пішло кілька чоловіків до донецької братви, щоб проти України воювати. А двоє дільничний і директор школи навпаки, до української армії записалися. Злякалися, мабуть, що виріжуть їх уночі за те, що місцевою владою вважалися. Тепер там ніякої влади нема, але і тихо! Просто там і раніше тихо було, тож влада тут ні до чого. Вона що є, що немає, все одно! Просто народ мирний і на себе і своєму хазяйстві, а не на політиці зосереджений.