У Ренні на неї чекав її суджений, якого вона геть не знала, обличчя якого давно зникло з памяті, а присяги із серця. Маргарита знала, що повинна жити із ним, що інакше й бути не може, що вона має народити йому дітей, дати спадкоємця, знала, що доля жінки не може бути інакшою за ту, яка з ласки брата випала їй. А femme couverte це найкраща доля для жінки, бо тільки так жінка захищена. А тому вона гірко посміхалася, згадуючи захопливі й вражаючі рядки лицарських романів чи старовинних ле про сміливих героїв у червоних плащах та посріблених латах, які з нудьги поперечитувала разів зо двадцять. Там усе було інакше. На те й романи. Життя набагато простіше: у жінки майже немає вибору.
Маргарита знову підганяла коня, щоб на мить відірватись від почту, від галасливих бретонських сеньйорів, від голосінь мадам де Белльваль і набридлого реготу дівчат у дормезі, щоб на хвильку розлетітись на порожнечу у криках ста вітрів і прохолоді зимового повітря. І раптом вона відчула себе такою самотньою, що їй захотілось завити, дико й голосно, як пораненій тварині. Самотній і загнаній, потопленій страхом, який ковзким холодом стікав по спині. Вона б зараз віддала все на світі, аби їхати піщаною дорогою між каштанами до Ла-Ферте чи Блуа, до якогось замку її дитинства, зістрибнути з коня та побігти нагору старими скрипучими сходами, відчинити двері із розтрісканою позолотою на різьбі та побачити, як її брат Шарль відірве замислений погляд від коштовного фоліанту, як Філіпп підхопить угору та розцілує її в обидві щоки, а мала Ізабо та Жанна повиснуть на її шиї Вона навіть поводи випустила, бо сльози застилали очі й сушили шкіру.
Ваша високосте, на Бога!
Маргарита тільки зараз помітила Філіппа. Але її страшенно роздратувала його присутність, те, що він бачив сльози розпачу й безсилля на її очах. Вона вже хотіла відіслати його геть і наказати не заважати їй, але, розпачливо хитнувши головою, тільки поквапила коня. Прюнель був спантеличений: від жіночих вибриків та сліз він ніяковів. Це надто складно для розуміння, тут нема жодної логіки. Пять років у засланні, аж тут наречений кличе назад, нарешті шлюб буде консумовано, і в неї буде те життя, задля якого вона народилася, життя заміжньої шляхетної дами. Чого ж плакати? Дивне створіння!
Філіпп був людиною обовязку та простих почуттів. Відколи він народився, добре знав, що його обовязок служити герцогу Орлеанському та королівству Французькому. Був живий старший брат, а це означало, що його доля прожити життя воїна, можливо, ніколи не одружуватись і не мати законних дітей. Можливо, безславно померти десь на Святій землі в одному із останніх хрестових походів. Так було до Азенкуру. Жінки в його житті були також прості, захоплені ним до нестями та покірні його волі. Він рідко упадав за ними, скоріше, вони зліталися до нього, як метелики на вогонь свічки. Вони рідко цікавили його після того, як кілька разів ділили з ним ложе. Такою простою була і його дружина Марі. Ці жінки геть не зачіпали його серця, не хвилювали розум. Йому не хотілося писати віршів чи носити їхні кольори, не хотілося марити про миттєвий погляд чи лагідне слово, як колись, при куртуазному дворі герцога Орлеанського усі пажі (звісно, що потай) упадали навколо молодої герцогині Бонни.
Ренн зустрів почет принцеси Орлеанської ощиреними бійницями й замкненою брамою, хоча стояв день. Нарешті, коли Маргарита опинилась у місті, ані їй, ані месьє де Прюнелю ніхто не міг пояснити, де герцог, герцогиня, чи бодай граф дЕтан, яким принцеса мала засвідчити свою повагу. Щиросердно зрадівши відсутності чоловіка, Маргарита звеліла облаштовувати свої покої, які ніхто навіть не здогадався прибрати до її приїзду. І поки незадоволені служебки під уважним наглядом мадам де Белльваль витрушували пил із гобеленів, Маргарита обережно спробувала відчинити дверцята, що зєднували її покій із ліжницею чоловіка. Марно. Їх замкнули з того боку. Маргарита розчаровано відступила. Зрештою, вона все одно не мала права туди заходити. Граф має приходити до неї, до своєї ліжниці чоловіки кличуть лише шльондр.
Лише надвечір її запросили до покоїв герцогині.
Маргарита квапливо ступила три кроки й присіла у реверансі, й лише коли підвелася, зрозуміла, що вона в породільному покої, завішаному зеленим оксамитом, білою парчею та гербом із королівськими лілеями. Герцогиня ніколи не забувала, що вона дочка короля Франції. Біля широкого породільного ліжка герцогині Жанни стояла колиска. Маргарита знала, що мала б прийти з подарунком, але жодна душа не попередила її, що у герцогині народилося дитя.