Проси!
Увійшли троє юнаків, важкі обладунки були прикрашені блакитними кірасами з королівським гербом. Шоломи із високими плюмажами вони тримали в руках, віддаючи шану королівському титулу Генрі V. Довгі червоні плащі тягнулися шлейфом, як на жіночих сукнях. Кларенс ледь стримував презирливий сміх.
Уклонитися низько герольдам не дозволили панцирі, король Генрі нахмурився, але мусив задля успіху перемовин стримати роздратування. Він знаком дозволив посланцям говорити.
Могутній королю Англії! Шарль дАльбре, із ласки Божої конетабль Франції, має честь повідомити, що із ним двадцять пять тисяч війська, і він має намір дати бій до того, як ваша величність досягне Кале.
Годі, наказав король, не бажаючи вислуховувати куртуазні фрази, які більше годилися для лицарського турніру, ніж для війни.
Із низькими церемонними поклонами герольди залишили ковану залізом рукавичку конетабля. Король ще мить вагався й наказав Кларенсу підняти її. За звичаєм герольдів потрібно було щедро нагородити, але англійці були у скрутному становищі, тому король віддав посланцям свій золотий ланцюг та дві каблучки, аж тоді дозволив піти.
Що скажете? спитав король, упавши у похідне крісло під червоно-золотим балдахіном.
Якби французи не слідували за нами, можна було б спробувати продертись до Арфлера та зачинитись у місті, викликавши тим часом допомогу з Англії мовив Бедфорд, щось прораховуючи.
Якби ж не, мій обережний брате! глузливо усміхнувся Томас Кларенс, показавши хижацький вищир.
Сіро-зелені очі Бедфорда гнівно кресонули брата. Між братами англійського короля, такими дружними на полі бою чи в щирій відданості його величності, часом спалахували суперечки, а дітьми вони часто добряче билися, незважаючи на те, хто сильніший, хто слабший, а хто батьків спадкоємець. Кларенс, солдат до мозку кісток, хотів бою, лише в бою він жив на повну, лише так він був щасливий. Бедфорд думав про співвідношення сил, про виснаженість солдатів хворобами та голодом, про те, який реальний супротив вони можуть зчинити.
Я розумію, що у нас немає іншого виходу, як битися з французами, мій занадто нерозважливий брате, сухо та підкреслено спокійно зауважив Бедфорд. Та я не можу завадити думкам про те, що більша частина наших солдатів змучена дизентерією А французів двадцять пять тисяч.
Битися! Чорт забирай, їх двадцять пять тисяч! скрикнув король, стиснувши кулаки так, що вони побіліли. Огидно усвідомлювати, що смерть єдиний порятунок честі.
Король замислився. Важка тиша в наметі гнітила, як у камері смертника.
Хтось із нас повинен верхи їхати у Кале, бо якщо усі ми загинемо, Англію знову роздеруть громадянські війни за королівський спадок. У мене немає законних дітей, у вас теж Ми мусимо вчинити так, аби англійська корона залишилась за Ланкастерами.
Пробачте, брате мій, мовив Бедфорд. Я не залишу вас.
Тобі є що втрачати, Джоне, ласкавіше сказав король.
Я не збезчещу своє імя втечею, впевнено відповів Бедфорд.
Тоді ви, Томасе
Нізащо! Пробачте, ваше величносте. Коли мої брати на полі бою, то й мені тут місце, сказав Кларенс, і звичайна для нього насмішкуватість кудись зникла.
Що ж лишається
Погляди братів упали на Гемфрі Глостера, найменшого брата, який тільки-но увійшов до королівського намету і вклонився королю. Але молодий герцог, попри умовляння братів та наказ короля, теж відмовився їхати в Кале. Тоді король, подумавши, наказав герцогу Бедфорду повернутися у Лондон, аби уникнути безладу в столиці. Той, попри власне небажання, змушений був скоритися.
Конетабль Франції, впевнений у своїй перемозі, не хотів проґавити англійську армію, тому французи перекрили шлях на Кале, ставши між Азенкурським замком та маленьким Трамкуром. Англійці змушені були заночувати у полі під Мезонселем.
Сам же король Генрі наказав вивести свого бойового коня білої масті, невеличкого на зріст, проте надзвичайно сильного, та вирушив до герцога Йоркського, що отаборився на височині. Та коли король піднявся, він завмер від жаху: французька армія, що зайняла весь простір між лісами в низині, виглядала, як величезний рій сарани. Його величність розумів, що французи так само страждають від пронизливого дощу, нестачі їжі та хвороб, проте їхня кількість, всі ті списи, блиск десятків тисяч обладунків, прапори, намети, коні, всі ті звуки, галас, крики, дзвін, що панували навколо французького табору, не могли не вражати. Король був занадто гордою людиною, аби визнати, що йому страшно. Він зціпив зуби, різко розвернув коня та поїхав у Мезонсель, де для нього знайшли сухе тепле приміщення, трохи хліба з сиром та цілу карафу вина. Від вина король відмовився, поїв і спробував поспати. Та серце калатало так, що заснутити не виходило, годину поперевертавшись із боку на бік, Генрі різко підвівся, вмився крижаною водою, аж намочив волосся, та повернувся до війська.