Ніхто не зможе описати радість і зворушення княгині Ґризельди, котра взріла панів Скшетуськогo та Володийовськогo, давніх полковників її видатного чоловіка. Упали їй до ніг обоє, зворушливі сльози від зустрічі улюбленої пані проливаючи, вона також не могла плач стримати. Скільки ж спогадів було повязано з ними з давніх лубенських часів, коли її чоловік, слава та любов народу, сповнений сил, володів величезною дикою країною, й як Юпітер, одним супленням брів сіяв страх між варварами. Такі це недавні часи, але де вони? Тепер магнат у могилі, країну варвари зайняли, а вона, вдова, сидить на попелищі щастя і величі, смутком живучи та молитвою.
У тих спогадах солодке з гірким настільки перемішалося, що думки всіх трьох полинули в минуле. Розмовляли про давнє життя, про місця, яких вже не побачать їхні очі, про давні війни, врешті-решт і про теперішні часи поразок і Божого гніву.
Якби наш князь був живий, зітхав пан Скшетуський, інша доля була б у Речі Посполитої. Козацтво було б стерте, Задніпровя належало б нам, а швед знайшов би свого гробаря. Бог зробив, що хотів, аби за гріхи нас покарати.
Лише б Бог у панові Чарнецькому оборонця воскресив! видихнула княгиня Ґризельдa.
Так і буде! пожвавився пан Володийовський. Як наш князь інших панів наголову розбивав, так і він зовсім на інших полководців несхожий. Знаю я обох панів коронних гетьманів і пана гетьмана литовського Сапєгу. Великі це воїни, але в панові Чарнецькому є щось екстраординарне, можна сказати, орел, а не людина. Ніби ласкавий, а всі його бояться, ба, навіть пан Заглобa часто про свої вибрики при ньому забуває. А як військо веде! Як шикує! Неможливо собі уявити! Не інакше, як видатний воїн зявився в Речі Посполитій.
Чоловік мій, котрий його полковником знав, ще тоді славу йому передрікав, додала княгиня.
Подейкують навіть, що й дружину в нашій садибі мав би шукати, вставив і свій гріш пан Володийовський.
Не пригадую, щоб про це була мова, задумалася княгиня.
Як же вона могла пригадати, якщо ніколи нічого такого не було, бо пан Володийовський таким чином хитро хотів повернути розмову на матримоніальні справи, щоб про панну Ганнусю Борзобагату щось дізнатися, адже прямо питати про це вважав непристойним, занадто фамільярним у присутності княгині. Але викрутас не вдався. Княгиня знову повернулася до згадок про свого чоловіка і козацьких воєн, тому субтильний лицар подумав: «Немає Ганнусі, може, навіть Бог зна скільки років!» І більше про неї не згадував.
Міг також розпитати офіцерів, але його думки були зайняті й чимось іншим. Щодня розїзди повідомляли, що шведи щораз ближче підходять, тому готувалися до захисту. Пани Скшетуський і Володийовський одержали обовязки на мурах як офіцери, про шведів, і війну з ними обізнані. Пан Заглобa дух підіймав і розповідав про цього ворога, якого дотепер не знали, а було таких між захисниками Замостя багацько, тому що шведи до цього міста ще не доходили.
Пан Заглобa близько з паном старостою калуським хутко зійшовся, і той безмірно його полюбив і в усьому до нього звертався, особливо що й від княгині Ґризельди чув, як свого часу сам князь Ярема пана Заглобу вихваляв і vir incomparabilis3 називав. Тому щодня за столом усі слухали, а пан Заглобa розповідав про давні та новіші часи, про війни з козаками, про зраду Радзивіллa, про те, як пана Сапєгу в люди вивів.
Я йому порадив, казав літній шляхтич, щоб насіння конопель у кишені носив і потрохи споживав. То він так до того звик, що тепер щоразу зернину виймає, вкине до рота, розгризе, серединку зїсть, а луску виплюне. Уночі, як прокинеться, також це робить. З того часу почуття гумору в нього розвинулося таке, що навіть найближчі не впізнають.
Справді? не повірив староста калуський.
Бо в коноплі олія міститься, тому і в голові її прибуває.
А щоб вас вилаявся один із полковників. Tа це в животі олії прибуває, а не в голові.
Est modus in rebus!4 філософськи зауважив пан Заглобa. Потрібно якнайбільше вина пити. Тоді олія, як легша, завжди буде вгорі, а вино, яке і без цього вдаряє в голову, справлятиме таким чином якусь корисну дію. Цей секрет я вивідав у Лупула, молдавського господаря, після котрого, як вам відомо, хотіли мене волохи на царство посадити, але султан, котрий бажає, щоб господарі не мали потомства, виставив мені умову, на яку я погодитися не міг.