Шведи сторопіли на якусь мить, особливо що значна їхня кількість упала під першим натиском, але скоро оговтавшись, насіли потужно на супротивників. Фланги їхні перемішалися між собою, а що поляки і без того перли вперед, маючи намір пройти «штосом», то їх хутко оточили. Середина шведів прогиналася, натомість фланги напирали щораз дужче, однак не спромоглися розірвати ряди атакувальників, бо ті захищалися відчайдушно і з усією тією незрівнянною елегантністю, яка робила польську кавалерію такою страшною в рукопашній. Працювали шаблі проти рапір, трупи падали густо, але перевага вже стала схилятися на шведський бік, як тут з-під темної стіни бору викотилася ще одна хоругва і помчала з лементом на ворогів.
Праве крило шведів під командуванням Свено моментально розвернулося до нового ворога, в якому досвідчені шведські жовніри впізнали гусарів.
Вів її чоловік, котрий сидів на баскому тарантовому7 коні, одягнений у бурку та рисячу шапку з чаплиним пером. Видно його було чудово, бо їхав збоку, за кільканадцять кроків від жовнірів.
Чарнецький! Чарнецький! залунало у шведських рядах.
Свено поглянув із розпачем на небо, потім стиснув колінами коня і рушив лавою.
Пан Чарнецький підвів гусарів на кільканадцять кроків, і коли добряче розігналися, сам завернув.
Раптом із бору вигулькнула третя хоругва, командувач зараз же поскакав до неї й повів. Коли ж зявилася четверта, булавою вказав, куди має вдарити. Хтось сказав би, що це господар веде женців і розподіляє між ними роботу.
А вже коли зявилася пята, то пан Чарнецький особисто став на її чолі і повів вояків в атаку.
Однак гусари вже відкинули назад праве крило і за мить розірвали його повністю, три наступні хоругви оточили за татарською модою шведів і, здійнявши галас, стали рубати переляканих залізом, колоти списами, розбивати, топтати, а відтак гнати ворога з верещанням і різаниною.
Канненберґ второпав, що потрапив у засідку і наче під ніж завів свій загін. Тут уже не йшлося йому про перемогу, хотів принаймні якнайбільше людей врятувати, тому наказав сурмити відступ. Стали відступати шведи усією гурбою до тієї ж дороги, якою з Великих Очей приїхали, вояки ж пана Чернецького їх переслідували так стрімко, що подих польських коней зігрівав шведам спини.
У таких умовах і перед жахом, який охопив рейтарів, відступ цей не міг уже відбуватися в бойовому порядку, кращі коні вирвалися вперед і незабаром чудовий загін Канненберґа перетворився на безладну купу втікачів, котрі майже не чинили опору.
Чим довше тривала погоня, тим ставала вона безладнішою, бо і поляки не дотримувалися ладу, а кожен відпускав коня, скільки пари в ніздрях, діставав, кого хотів, і вбивав, кого бажав.
Перемішалися, отже, одні з іншими. Декотрі польські жовніри обганяли останні шведські ряди і траплялося, що один із товаришів підіймався у стременах, щоб посилити удар в утікаючого перед собою рейтара, натомість сам гинув, уражений рапірою ззаду. Встелилася густим шведським трупом дорога до Великих Очей, але це ще не був кінець гонитви. І одні, і другі на всьому смаку влилися в ліс, там зморені шведські коні почали зупинятися і різанина стала ще кривавішою.
Декотрі рейтари зістрибували з коней і втікали в ліс, але заледве кільканадцятеро на таке відважилися, бо знали з досвіду шведи, що в лісах чигають селяни, тому вважали за краще загинути від шабель, ніж у жахливих муках, яких розлючений люд їм не жалів.
Декотрі благали про пощаду, переважно надаремно, бо кожен волів убити ворога та гнатися далі, ніж узявши його за бранця, стежити за ним і дальшої гонитви занехаяти. Тому рубали немилосердно, щоб ніхто зі звісткою про поразку не повернувся. Пан Володийовський мчав попереду з ляуданською хоругвою. Він був саме тим вершником, котрий першим явився шведам на звабу, він першим ударив, а тепер, сидячи на коні, як вихор мчав, віддався інстинктам, прагнучи кровю насититись і за поразку під Ґоломбєм поквитатися. Щоразу як наздоганяв рейтара, то гасив його так спритно, як свічку. Часом проїхався на потилицях двох, трьох чи навіть чотирьох водночас, блискавично, бо за мить уже самі коні без вершників мчали перед ним. Даремно котрийсь шведисько брав власну рапіру за вістря й обертаючи ефесом до лицаря, повідомляючи, що здається, голосом та очима вимолював жалість. Пан Володийовський навіть не зупинявся біля нього, встромляв лезо шаблі туди, де шия грудей торкається, завдавав легкий удар, незначний, а той руки розкидав, блідими вустами одне чи два слова промовляв, після чого остаточно занурювався в сутінки смерті. Пан Володийовський же, не озираючись, мчав далі і нові жертви на землю, як снопи, скидав.