З цією метою полковник Канненберґ із тисячею вершників перейшов Сян і подався на схід.
Можливо, що долю війни і нас усіх ви тримаєте у руках, сказав йому король на прощання.
І справді, багато від цього розїзду залежало, адже в найгіршому разі Канненберґ мав забезпечити табір провіантом. А якби точно розвідав, де Ян-Казимир опинився, то шведський король міг би негайно вирушити з усіма силами проти польського Дарія, розбити вороже військо, а якщо пощастить, то і його самого полонити.
Тому Канненберґ отримав найбоєздатніших солдатів і найкращих коней. Вибір був зроблений тим старанніший, що полковник не міг із собою брати ні піхоту, ні гармати, тому були потрібні такі люди, котрі могли б у чистому полі з шаблею в руці протистояти польській кінноті.
Дня 20 березня розїзд відбув. Коли проходили через міст, безліч офіцерів і солдатів їх проводжали до передмостового укріплення:
Боже, веди вас! Боже, дай вам вікторію! Боже, дай вам щасливе повернення!
Вони розтягнулися довгою мотузкою, бо було їх тисяча, йшли двійками, по свіжовідновленому мосту, один прогін якого ще не був закінчений, як-небудь вистелений дошками, щоб тільки пройти могли.
Добра надія світилася в їхніх обличчях, бо були нарешті ситі. Іншим відняли, а їх нагодували, і горілки налили їм до фляг. Тому їхали, весело покрикуючи та хизуючись перед солдатами, що зібралися біля передмостя:
Самого Чарнецькогo на аркані притягнемо!
Телепні! Не знали, що йшли, як ідуть воли на забій до різниці!
Все складалося їм на погибель. Як тільки пройшли, відразу ж шведські сапери розібрали після них тимчасовий поміст, аби покласти міцніші балки для майбутнього проходження гармат.
А експедиція завернула, підспівуючи собі тихо, до Великих Очей, шоломи вояцькі виблискували на сонці, на закрутах раз і другий, потім вони занурилися в густий дрімучий ліс. Проїхали півмилі нічого! Тиша навколо, лісові глибини були цілком спорожнілі. Тому зупинилися, щоб дати передихнути коням, після чого рушили повільно далі. Так дісталися до Великих Очей, в яких також не знайшли жодної живої душі.
Ця порожнеча здивувала Канненберґa.
Либонь, нас тут сподівалися, зауважив він майорові Свено. Але пан Чарнецький мусить бути деінде, бо не влаштував нам засідку.
Чи ваша гідність накаже відступати? поцікавився Свено.
Ні, підемо вперед, навіть під сам Львів, до якого не так уже далеко. Треба язика схопити і королеві про Яна-Казимира якусь звістку привезти.
А якщо на переважаючі сили наткнемося?
Навіть якщо зустрінемо й кілька тисяч цієї галайстри, яку вони посполитим рушенням називають, то з такими жовнірами дамо собі раду.
Але можемо натрапити і на регулярне військо. А в нас немає гармат, а гармати проти них головне.
Тоді відступимо і королеві про ворога повідомимо. А тих, хто захоче нам відступ відрізати, розібємо.
Ночі я боюся! задумався Свено.
Будемо дотримуватися обачності. Харчів для людей і коней маємо на два дні, тому немає потреби квапитися.
Так що коли вони знову занурилися в густий ліс за Великими Очами, то пересувалися набагато обережніше. Пятдесят коней пішло вперед. Вершники їхали з мушкетами напоготові, сперши приклади на стегна, й озиралися уважно на всі боки. Досліджували чагарники, хащі, часто зупинялися, прислухалися, часом зїжджали з дороги набік, аби дослідити прибережний бір, але ні на дорозі, ні на узбіччях не було нікого.
Лише годиною пізніше, минувши закрут, доволі крутий, двоє рейтарів, котрі їхали попереду, побачили за чотириста кроків перед собою вершника на коні.
День був погожий і сонце світило ясно, тому того вершника було видно, як на долоні. Це був невисокий жовнір, одягнений дуже пристойно і по-чужоземному. Він здавався особливо малим, бо сидів на рослому буланому бахматі, відразу видно, що породистому.
Вершник їхав собі повільно, немовби не бачив, що військо за ним валить. Весняні повені прорили в дорозі глибокі канави, в яких шуміла мутна вода. Тому вершник зупиняв перед ровами коня, а той перескакував їх із пружністю оленя і знову йшов підтюпцем, мотаючи головою і фиркаючи час від часу бадьоро.
Двоє рейтарів притримали коней і стали оглядатися за вахмістром. Той якраз підїхав, зиркнув і промовив:
Це якийсь гончак із польської псарні.
Я гукну по нього! запропонував рейтар.
Помовчи. Може їх тут бути більше. Давай до полковника!