На що пан Замойський відповів:
Звісно, що так!.. Шкода є. Чому б їй не бути! Ви вбили свиню на ринку, якій осколок гранати в живіт потрапив. Стріляйте ще тиждень, то може вбєте ще одну.
Форґель приніс цю відповідь королеві. Увечері знову відбулася рада в королівській ставці. Наступного дня взялися шведи пакувати намети на підводи і стягувати гармати із шанців. А вночі все військо забралося звідтіля.
Замостя гриміло за ними з усіх гармат, а коли вже щезли з очей, вийшли через південну браму дві хоругви, Шемберкa з ляуданською, і подалися вслід за втікачами.
Шведи тягнули на південь. Віттемберґ радив, щоправда, повертатися до Варшави і з усіх сил переконував, що це єдина дорога для порятунку, але шведський Александр вирішив уперто переслідувати до найдальших кордонів держави польського Дарія.
Розділ IV
Весна того року дивними ходила дорогами, бо коли на півночі Речі Посполитої вже розтанули сніги, полилися занімілі ріки, й уся країна потекла березневою водою, то на півдні від гір ще розповсюджувався на поля, на води та бори крижаний подих зими. У лісах лежали замети, замерзлі дороги стугоніли під копитами коней, дні були сухі, заходи сонця червоні, а ночі зоряні та морозні. Люд, що сидів на родючих глинах, на чорноземі та буроземі Малої Польщі, радів від тієї міцності морозів, переконаний, що загинуть від них як польові миші, так і шведи. Але весна, яка довго не приходила, настала так раптово, як панцерна хоругва в атаку на ворога. Сонце сипонуло з неба живим вогнем і відразу затріщала зимова шкаралупа. З угорських степів прилетів потужний і теплий вітер, узявся дмухати на луги, поля та пущі. Відразу ж поміж сяючих калюж зачорніла рілля, зелені пагони вистрелювали на низькому поріччі, і ліси заплакали сльозами розтоплених бурульок.
На постійно погожому небі щодня виднілися журавлині ключі, зграї диких качок, чирянок і гусей. Прилетіли лелеки на минулорічні колеса, а під стріхами заметушилися ластівки, чулося щебетання птаства по селах, верески по лісах і ставках, а вечорами вся країна була наповнена кумканням і кваканням жаб, які розкошували у калабанях.
Після цього полилися рясні дощі, що, наче нагріті, падали вдень, падали вночі, і так без перерви. Поля перетворилися на озера, ріки піднялися, броди сталися непрохідними, запанувала «вязкість і непридатність заболочених доріг». Поміж цієї води, багнюки та боліт волоклися на південь шведські загони.
Але як мало натовп, що йшов, як на страту, нагадував ту чудову армію, яка свого часу вступила з Віттемберґом у Велику Польщу. Голод залишив сизі відбитки на обличчях старих воїнів. Вони йшли, більше на примар, ніж на людей схожі, замучені, пригнічені, без сну, знаючи, що наприкінці дороги не їжа їх чекає, а голод, не сон, а битва, а якщо й відпочинок, то хіба вічний спокій смерті.
Закуті в залізо кістяки вершників сиділи на скелетах коней. Піхотинці ледве ноги волочили, ледве тремтячими руками могли втримати списи та мушкети. День збігав за днем, а вони все йшли і йшли вперед. Підводи ламалися, гармати застрягали у болотах. Просувалися так повільно, що часом заледве за весь день милю прочвалати могли. Хвороби кинулися на солдатів, як круки на стерво. Одні клацали зубами від лихоманки, інші лягали від слабкості на сиру землю, бажаючи краще померти, ніж далі йти.
Та шведський Александр уперто переслідував польського Дарія. Водночас він і сам був переслідуваний. Як за хворим буйволом ідуть уночі шакали, чекаючи, поки той із ніг звалиться, і той знає, що все одно впаде, чуючи завивання голодної зграї, так і за шведами йшли шляхетські та селянські загони, щораз ближче наступаючи, щораз зухваліше нападаючи та дошкуляючи.
Нарешті підійшов і найстрашніший з усіх пан Чарнецький, і він був уже близько. У шведському арєргарді, коли озиралися позад себе, бачили вершників, часом далеко на краю горизонту, часом за стаю, часом на два постріли з мушкета, а часом, коли атакували, то й над самим карком.
Ворог прагнув битви. З розпачем молилися за неї шведи до Господа Бога, але пан Чарнецький битви не приймав. Він чекав слушної нагоди. А тим часом вважав за краще шарпати або випускати на них поодинокі партії, немовби сокола на водне птаство.
Так вони йшли одні за одними. Бувало, однак, що пан каштелян київський минав шведів, випинався і перетинав їм шлях, симулюючи, що шикується до зіткнення. Тоді сурми грали радісно з одного кінця шведського табору в інший і о диво! нові сили, новий дух враз оживляв потомлені ряди скандинавів. Хворі, намоклі, безсилі, на Лазарів схожі, ставали враз до битви з палаючими обличчями, з вогнем у зіницях. Списи та мушкети рухалися з такою чіткістю, немовби залізні тримали їх руки, військові команди лунали так гучно, немовби із найздоровіших виходили грудей. І линули вперед, аби грудьми об груди вдаритись.