Не бійся! відповів Сорока. Не розбійники!
Їдьте своєю дорогою, нічого тут для вас немає!
Стули пельку і до хати веди, поки просимо. Не бачиш, хаме, що пораненого веземо!
Хто ж ви?
Обережно, щоб я тобі з мушкета не відповів. Кращі за тебе, парубче! Веди до хати, інакше тебе у твоїй власній смолі зваримо.
Один я від вас не захищуся, але нас буде більше. Голови тут покладете!
Буде і нас більше, провадь!
То ходіть, не моя справа.
Що маєш їсти дати, то дай, і горілки. Пана веземо, він заплатить.
Тільки б звідси живим поїхав.
Так розмовляючи, зайшли до хати, в якій у грубці догоряв вогонь, а з горщиків, поставлених на черені, долинав запах тушкованої мясної страви. Світлиця була доволі простора. Сорока вже на вході зауважив, що під стінами стояло шість тапчанів, вкритих густо баранячими шкурами.
Та тут якась компанія оселилася, буркнув вахмістр товаришам. Підсипати мушкети і бути насторожі! За цим хамом стежити, щоб не втік. Нехай цієї ночі компанія спить надворі, бо ми з кімнати не вступимося.
Пани сьогодні не приїдуть, гмикнув смолокур.
Це й на краще, бо не будемо про квартиру сперечатися, а завтра собі поїдемо, відбрив Сорока, тим часом викладай мясиво на миску, бо ми голодні, і коням вівса не жалій.
А звідки ж вівсу взятися при смолокурні, вельможний пане жовніре?
Ми чули коней під шопою, то мусить бути й овес. Смолою ж їх не годуєш.
Це не мої коні.
Твої, чи не твої, а їсти мусять, як і наші. Хутко, хлопе! Ворушись, якщо тобі мила твоя шкура.
Смолокур нічого не сказав. А тим часом жовніри поклали сплячого пана Анджея на тапчан. Після цього самі сіли до вечері й уминали жадібно тушковане мясо разом із біґосом, чималий казан якого надибали в грубці. Було також і пшоно, а в коморі, поруч покою, Сорока знайшов чималу бутлю горілки.
Проте сам лише скуштував і жовнірам пити не дав, бо вирішив бути вночі насторожі. Ця порожня хата з тапчанами на шістьох чоловіків і зі шопою, в якій іржало стадо коней, здалася йому дивною та підозрілою. Вахмістр вирішив, що це розбійницьке кубло, тим більше, що в самій коморі, з якої виніс бутлю, виявив купу зброї, порозвішуваної на стінах, і діжку пороху, а також розмаїтий непотріб, вочевидь, у шляхетських садибах награбований. Тож, якби відсутні мешканці цієї хати повернулися, не можна було сподіватися від них не лише гостинності, а й навіть милосердя. Тому Сорока вирішив влаштувати збройну оборону хати і триматися в ній силою або шляхом перемов.
Це було необхідно і з огляду на стан здоровя пана Кміцицa, для котрого ця подорож могла стати смертельною, і з огляду на спільну безпеку для всіх. Сорока був досвідчений жовнір і тертий калач, котрому лише одне відчуття було чужим, це відчуття страху. Все ж тепер, згадуючи князя Богуслава, ляк його таки брав. Залишаючись віддавна на службі в пана Анджея, він сліпо вірив не лише в мужність, а й у щасливу зорю молодого пана. Неодноразово бачив його вчинки, що переходили своєю зухвалістю будь-яку міру і майже межували з безумством. Однак усе вдавалося, і виходили сухими з води. Вахмістр був із паном Кміцицем в усіх «підходах» до Хованськогo, брав участь у всіх бійках, нападах, набігах, викраденнях і дійшов висновку, що його молодий пан усе може, все вміє, з кожної халепи вирятується і кожного, кого захоче, утопить. Пан Кміциц був для нього уособленням найбільшої міці та щастя, але тепер натрапив свій на свого! Хоча ні пан Кміциц натрапив на кращого за себе. Бо як же інакше? Адже знайшовся чоловік, котрий потрапив у руки пана Анджея, захоплений, беззахисний, котрий не лише зміг вибратися з його рук, а й здолати самого пана Кміцицa, повбивати його жовнірів і налякати їх так, що розбіглися, остерігаючись його повернення? Було це диво з див, і Сорока голову сушив, міркуючи про це, адже всього на цьому світі сподівався, тільки не такого, щоб зявився хтось такий, хто б по панові Анджею проїхався.
Чи, може, скінчилося вже наше щастя? бурчав собі вояк, озираючись здивовано навколо.
Хоч раніше, бувало, йшов він наосліп за паном Кміцицем на місця постою Хованськогo, оточені вісімдесятитисячною армією. Тепер же при згадці того довговолосого князя з очима панночки і рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловіка думка, що завтра або післязавтра доведеться виїхати на битий шлях, на якому їх може зустріти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заїхав вахмістр із дороги в глибокі ліси, а тепер прагнув залишитися в цій лісовій хаті, поки б не заблудилася і не стомилася погоня.