Всего за 179 руб. Купить полную версию
Вона знала його ще з оповідок покійного підкоморного, котрий за чотири роки до своєї смерті подався в довгу та важку мандрівку до Орші. Тож, згідно з цими оповідками, він мав би бути кавалером із неабиякою фантазією, хоча й лихоманкою зборений. За цією угодою щодо шлюбу дітей, укладе-ною між старим Білевичeм і Кміцицом-батьком, цей парубок мав якнайшвидше приїхати до Водоктів, відрекомендуватися нареченій. А тут вибухнула велика війна, і наречений замість біля панни опинився на полях Берестечка. Там підстрелений, лікувався в домашніх умовах. А потім свого батька хворого і при смерті пильнував. Потім знову була війна і так усі ці останні чотири літа. Тепер від смерті старого полковника збігло море часу, а про пана Кміцица навіть чуток не було.
Мала про що поміркувати панна Олександра, а може, вона тужила за невідомим. У серці чистому, саме тому, що воно не зазнало любові, носила велику готовність кохати. Бракувало тільки іскри, щоб на цьому вогнищі розпалити полумя спокійне, але яскраве, рівне, сильне і, як свічка литовська, невгасиме.
Тож тривога охопила її, іноді приємна, а іноді прикра, й душа її постійно ставила собі запитання, на яке не було жодної відповіді, бо могла вона прийти лише з далеких полів. Отже, перше запитання було: чи він одружується з нею з доброї волі і готовий відповісти коханням на її почуття? У той час батьківські домовленості про шлюб дітей були звичною річчю, і діти, навіть після смерті своїх батьків, повязані були благословенням дотримуватися цих угод. В укладанні такої угоди панночка не бачила нічого надзвичайного, але ж добра воля не завжди йде поряд з обовязком, тому і цей клопіт займав думки панночки. «Чи покохає він мене?» Після цього цілий табун думок нападав на дівчину, як зграя птахів обсідала самотнє дерево, що стояло віддалік. «Хто ж ти такий? Який ти? Чи ще живий, ходиш по цьому світі? Чи, може, вже десь голову поклав?.. А ти далеко? Чи близько?» Відкрите серце панночки, як відчинені двері, щоб привітати хорошого гостя, мимоволі волало до далеких сторін, до лісів і засніжених полів, ніччю вкритих. «Бувай, юначе! Бо немає у світі нічого гіршого за очікування!»
Раптом, ніби у відповідь на заклик, десь знадвору, саме з цих засніжених далечіней ночі, долинув звук дзвоника.
Панночка здригнулась, але, опамятавшись, пригадала, що з Пацунелів присилали мало не щовечора до аптечки по ліки для молодого полковника. Цей здогад підтвердила панна Кульвецівна:
Це від Ґаштовтів по скабіозу4.
Нерівномірний звук дзвоника, що хилитався на дишлі, зазвучав чіткіше. Раптом він ущух, мабуть, санки зупинилися перед будинком.
Поглянь, хто приїхав, наказала панна Кульвецівна жемайтійцеві, що обертав жорна.
Той вийшов із челядної, однак уже за мить повернувся і, взявшись за ручку жорна, флегматично повідомив:
Панас Кмітас5.
І слово сталося тілом6, вигукнула панна Кульвецівна.
Прядильниці схопилися на рівні ноги, а куделя та веретена посипалися на підлогу.
Панна Олександра і собі встала. Її серце забилося, як молоток, обличчя взялося румянцем, але відразу зблідло. Дівчина навмисно відвернулася від каміна, щоб не показати, наскільки вона схвильована.
Раптом у дверях зявилася висока постать у шубі та хутряній шапці. Молодий чоловік вийшов на середину кімнати, і побачивши, що опинився в челядній, спитав дзвінким голосом, не знімаючи головного убору:
Агов, а де ж та ваша панна?
Я тут, відповіла досить впевненим голосом Білевичівнa.
Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув її на підлогу і вклонився:
А я Анджей Кміциц.
Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потім знову втупився в землю. Та навіть цього часу вистачило, щоб панночка помітила високо підголену чуприну кольору жита, сірі очі, що пильно на неї дивилися, темні вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе і юнацьке.
Прибулець уперся в бік лівою рукою, а правою підкрутив вус, відтак сказав:
Я ще навіть у Любичі не був, так сюди птахою поспішав до ніг панни лісничівни вклонитися. Прямо з табору вітер мене сюди привіяв, дай Боже, щасливий.
То ви, пане, знали про смерть дідуся підкоморного? спитала панночка.
Я не знав, але оплакував його гіркими сльозами, мого благодійника, коли про його смерть від тих сарак дізнався, котрі з цих місцин до мене прибилися. Він був щирим приятелем, майже братом моєму померлому батькові. Мабуть, вам добре відомо, що чотири роки тому під Оршу він прибув до нас. Тоді й мені вашу милість пообіцяв і підтверджуючий документ показав, через який я по ночах не міг спати. Я би приїхав сюди раніше, але війна не матір: лише зі смертю людей сватає.