Попередньо слід сказати лише ось що. Генетична психологія судження у звичайному сенсі відрізняється від нашого задуму феноменологічного прояснення походження судження і від феноменологічної генеалогії логіки взагалі вже через те, що проблема очевидності, яка відповідно до своєї природи і є першим пунктом кожного субєктивного запитування стосовно логічної структури, традиційно ніколи взагалі не розумілася і не розглядалася як проблема. Вважали, що від самого початку знають, що таке очевидність, вважали, що будь-яке пізнання можна порівняти з ідеалом абсолютного, аподиктично надійного пізнання, і нікому не спадало на думку, що цей ідеал пізнання, а разом із ним пізнання самих логіків, яке претендує на цю аподиктичність, зі свого боку, може потребувати виправдання й обґрунтування свого походження. Так, психологічні зусилля ніколи не стосувалися самої очевидності, ані очевидності того, хто судить, ані повязаної із законністю форми судження (аподиктичної) очевидності логіків; вони не порушували питання про очевидність як проблему, а стосувалися лише досягнення очевидності й уникнення помилки через ясність і чіткість мислення тощо, що призвело до того, що логіка дістала ярлик психологістськи визначеної технології правильного мислення. Слід показати, чому це не просто випадок, що кожне субєктивне запитування слід спрямувати в цьому напрямку, що властиві і справжні проблеми очевидності на глибоких підставах взагалі принципово не можуть постати в горизонті психологічної проблематики.
Для цього ми спочатку спробуємо створити собі образ того, якого ґатунку є ця проблема (§ 5, 6), щоби лише потому в зворотному погляді усвідомити особливість і далекосяжність методу, якого слід дотримуватися для її розвязання (§ 7 10), і те, що його принципово відрізняє від психологічного генетичного методу, а також підстави того, чому той останній не може розвязати ці проблеми (§ 11).
§ 4. Ступені проблеми очевидності. Предметна очевидність як передумова можливого очевидного судження
Акт судження в нашому субєктивному запитуванні постає як такий, що слугує прагненню до пізнання. Пізнання чого? Загально кажучи, пізнання того, що є, сущого. Якщо прагнення до пізнання спрямоване на суще, якщо це прагнення сказати про нього у судженні, чим воно є і як воно є, то суще має бути вже передданим. А судження потребує «того, що лежить в основі», про що воно судить, предмета, про який воно судить, суще, отже, має бути так передданим, щоби воно могло стати предметом судження. Де починається діяльність судження або мислення будь-якого штибу, виразно або ні, вже мають бути предмети, порожньо уявлені або дані самі у спогляданні; будь-яке мислення передбачає предмети. Утім якщо воно має як діяльність судження насправді привести до своєї цілі, до пізнання, тобто якщо судження мають бути очевидними судженнями, тоді не достатньо, щоби як-небудь були дані які-небудь предмети і щоби судження було на них спрямоване і при цьому просто відповідало правилам і принципам, форма яких встановлена логікою. Вдала пізнавальна дія вимагає також певного способу передданості предметів стосовно їхнього змісту. Вони, зі свого боку, мають бути так переддані, щоби даність їх сама уможливлювала пізнання, тобто очевидні судження. Вони самі, як вони дані, мають бути очевидними.
Мова про очевидність, про очевидну даність, отже, не означає тут нічого іншого, окрім самоданості, способу, в який предмет у його даності може бути позначений свідомістю як «сам тут», «насправді тут» на противагу його простій репрезентації, порожньому, суто вказівному уявленню. Наприклад, предмет зовнішнього сприйняття даний очевидно як «він сам», це справжнє сприйняття відрізняється від простої репрезентації його у спогаді, фантазії тощо. Таким чином, ми позначаємо як очевидне будь-яке усвідомлення, предмет якого характеризуємо як сам даний, без питання про те, чи є ця самоданість адекватною. Через це ми ухиляємося від звичного використання слова «очевидність», яке зазвичай застосовується в разі такої адекватної даності, або аподиктичної очевидності. І ці способи даності позначаються як самоданість, а саме самоданість ідеальностей, загальних істин. Утім кожний вид предметів має свій спосіб самоданості, тобто очевидності; і не для всіх, наприклад, не для просторово-речових предметів зовнішнього сприйняття, можлива аподиктична очевидність. Проте й вони мають свій спосіб первинної самоданості й водночас спосіб очевидності.