Мурашки важкої провини за вбивство любої Лоран заметушилися по спині лікаря, він ледь зблід, але жодна риса його обличчя-маски не зрадила йому.
Перепрошую, сер Фобосе, не знав, що Ви блакитний, безбарвно зауважив він.
Дурний регіт перетворився на цинічний хрипкий, притаманний лише Фобосу.
Бісів розумнику, а що порадиш мені ти? майже дружньо запитав Злий геній.
Пройдімо у мій лікарняний кабінет, сер, любязно запропонував Джеймс, у Вас закритий перелом правої руки, треба накласти шину і зробити інєкцію героїну. З Вашого дозволу, це зніме з Вас стрес і вгамує біль.
Так і бути: поцяцькайся зі мною, звисока погодився Фобос, героїн це слушно, а шину не накладай, заживе, як на собаці!
Я б сказав, сер, заживе, як на Безсмертному Темряви
Якої ще в біса Темряви?! раптом люто викрикнув Фобос. Не розумій, грішнику! Я не належу ні Темряві, ні Світлу!
На мить Джеймсу здалося, що очі Фобоса спалахнули вогнем, а з них вирвалися шалені іскорки полумяного гніву і гайнули в нескінченність.
Дім Мого Вільного Духу височить на такій скелі Розуму, що я сам вирішую, що і хто мені належить! Я сам!
Глава 16
Ричард привів Олену до рожевого водоспаду, що грайливо зриваючись з розщелини між блідо-сірих скель, утворював гарненьке озерце.
Олена замилувалася чорними і білими лебедями: величні птахи линули поверхнею райського озера поволі, мимохідь висмикуючи з прозорих вод сріблясту рибку.
Раптом крихітне озерце огорнуло ніжно-блакитним серпанком. Яскраве світло і туманець перетворили невидимих духів Добра, що зазвичай жили рожевими мріями над казковим водограєм, на мінливих істоток-ельфів. Радісне райське життя тендітними фігурками-спалахами заметушилося над водою, задзеленчало безтурботними голосками-дзвіночками, сповнюючи простір мелодійною луною.
Пустотливі духи-ельфи забралися на неймовірно різнобарвну веселку. Найхоробріші з них почали кумедно плигати з райдуги на спинки лебедів.
Спостерігаючи за їх невгамовною, шумною штовханиною, Олена вибухнула кришталевими скалками сміху, що надзвичайно її прикрашав. Її сміх розхвилював Ричарда.
Ти не забула мене, Розі? лагідно запитав він.
Ні, не забула, але я більше не Розі! Крихітці Розі відсікли її чарівну голівку, памятаєш? Двісті років тому, і Олена сумно посміхнулася.
Ти стала ще прекрасніше, а твої дивні, фіолетові очі випромінюють таке таке таємниче
А що це за дерево? Воно не схоже на інші, майже грубо перервала Олена Ричарда: їй було байдуже до нього, тож не хотілося слухати його освідчення у коханні. Любов до нього померла два століття тому разом з Розі.
Раніше ти була любязніше, зауважив Ричард зі смутком в очах.
Олені стало жаль його, та вона вирішила не силувати себе, не замінювати жалем любов. «Чи можна замінити те, чого вже немає?» розмірковувала вона.
Так що це за дерево? Ти не відповів.
Це копія дерева добра і зла, але його плоди їсти не заборонено, похмуро пояснив він, підійшов до дерева, зірвав райське яблуко, віддав їй.
Вона відкусила від соковитого червоного плода.
Яка смакота!
Ричард поглянув на неї і знову розхвилювався.
Двісті років я чекав на тебе! З жодною янголицею не дозволив собі поєднатися в насолоді від радощів супертрансцедентальних стосунків, а ти
А що це таке? і Олена чарівно розреготалася, його слова здалися їй смішними.
Я покажу тобі! і, не витримавши тортур принадного дівочого сміху, схопив її за плечі, рвучко притягнув до своїх грудей, поцілував.
Відпусти! Я не я, зрозумій це нарешті! Я інша і більше не люблю тебе! запручалася Олена в обіймах Ричарда, ухиляючись від його цілунків.
Раптом Земля Янголів ледь здригнулася. Ричард, пригнічений Оленчиною відразою, відпустив її, але у відчаї вигукнув:
Чому ти мене розлюбила?! Чому, поясни!
Поясню тобі я, негіднику! Вона моя наречена! Не торкайся її, не раджу, не перетворюй мене на Дракона! глухий грізний голос Сатани пролунав дуже здалеку, неначе з глибин райських надр. Ісусе, якщо Ти не спустишся нижче, я піднімуся вище!
В ту ж мить райський небосхил розколола осліплююче-біла блискавка, і перед переляканою Оленою, випромінюючи сяйво Вселенської Мудрості, постала велична статура Божого Сина.